Арт Антонян «Нетакійник»

01.03.2023

Переглядів: 799

http://chytay-ua.com/

— Немислимо. Вкрай обурливо! Тільки уявіть, спізнившись на урок, він увійшов у клас і замість вибачення, — директорка зірвала окуляри з гачкуватого носа, шпурнула на стос паперів й відкинулася в кріслі з яскраво-червоною шкіряною оббивкою, — замість культурного привітання він побажав ДОБРОГО дня вчительці та дітям. І ніби цього замало...

Батьки Алєксєя засовалися на холодних металевих стільцях. З підлокітників стирчали гострі натерті до блиску шипи. Вони покірно тримали руки на колінах. Обличчя батька почервоніло. Мати, стискаючи кулаки, зламала ніготь. "Чорт, вчора зробила манікюр", — встигла подумати вона, перш ніж директорка продовжила корити їх за сина.

— …Ваш хлопчик урятував однокласника. Той подавився шоколадним батончиком під час уроку. Порушуючи найсуворіші правила школи, між іншим, — директорка повернула на кінчик носа, що лущився, окуляри. По обидва боки масивної оправи грізні орли випускали вперед пазурі. — Хлопець уже задихався. Ніхто з місця не зрушив. А ваш син, ні секунди не вагаючись, підскочив, обхопив його ззаду, різко натиснув на сонячне сплетіння. І вуаля! Неприродний відбір. Ви розумієте, що ваш син шкодить здоровому мікроклімату школи, замахується на загальноморальні принципи? А що далі? Ні, я хочу спитати вас, що далі? — Директорка, піднявшись з крісла, схилилася над батьками горе-учня. — А я вам скажу. Далі він, не дай боже, замахнеться на національні скрєпи. А їх, як ви чудово знаєте, ще нікому не вдалося розтиснути, ніхто не може їх перемогти, не здатний зламати. І не такі пробували, вже повірте. Здорові мужики та дорослі баби — й ті зуби пообломлювали. Куди там вашому зніженому бешкетнику?!

— Ах, — не витримавши бульдожого натиску директорки, мати схопилася за голову. Хрипкий сміх вирвався з клекотанням з її грудей.

— Так, громадяночко, — директорка повернулася в обійми шкіряного крісла, спинка якого височіла до самої стелі, чітко позначаючи почесне місце в ієрархії школи №7.10.1952, — я бачу, ви адекватна. Та й чоловік у вас із бездоганною репутацією, — батько пирхнув, а директорка, прицмокнувши м'ятним льодяником, кивнула у бік скляної стіни, за якою сидів дванадцятирічний тендітний хлопчик, — тож покаранням, цього разу, буде обійманізація.

— Ох! — мати, намагаючись не напоротися на шипи, вчепилася в руку батька, що мимовільно смикалася.

— Так, так, а як інакше? — вдарила печаткою і підписала папір директорка. — Я не можу обмежитися застережливим погладжуванням по голові, як минулого разу. Він не засвоїв того уроку, не дійшло. Якби він зробив правильні висновки, то поведінка його виправилася б.

Мати витягла з кишені мереживну хустку.

— Гаразд, — голос директорки трохи пом'якшав. — В обійманізації братимуть участь лише учні його класу, не вся школа.

Батьки полегшено видихнули.

— Ми вдячні, — тихо пробелькотіла мати, підводячись із металевого стільця. — Щоб вам було пусто!

Директорка підвелася, спокійно підійшла до батьків і заліпила голосного ляпаса спочатку жінці, потім ще більш гучного — чоловікові. Батько смачно харкнув. Плювок повис на окулярах директорки. Вона, злегка усміхнувшись, вказала на двері.

— Не підведіть, — сказала їм услід директорка, витираючи окуляри. — Інакше… ну, ви знаєте, — вона повернулася до пари спиною — особливий знак поваги під час прощання ще більше обнадіяв батьків.

— Алєксєю, — стримано промовив батько хлопчика, глянувши мигцем поверх його голови, — повертайся до класу. Тут — класна обійманізація. А вдома ми окремо поговоримо, — затягнувши під самий кадик краватку на широкій червоній шиї, батько подався до виходу.

— Ма? — хлопчик покликав матір, яка розглядала поламаний ніготь. "Напевно, боляче", — пояснив він собі причину вологих очей матері.

Жінка відірвалася від манікюру.

— Алєксєю, коли ти вже перестанеш нас ганьбити? — мати схопила хлопчика за підборіддя, теплий подих торкнувся його губ. — Знову на батьківських зборах говоритимуть, який у мене… дивний син. Будь як усі! Потрібно жити так, щоб люди виключно погане про тебе говорили. Як тобі на думку прийшло бажати доброго дня? Ще й однокласника рятувати, — і все ж таки вона не втрималася і легенько ляснула сина по щоці, — "Щоб не травмувати дитину ще більше", — подумала вона. — Я постараюсь заспокоїти батька, щоб не був надто суворим до тебе.

 

          — Урок завершено, — вчителька виставила ліву ногу в прохід між її столом та сусідньою партою. Права нога ще з минулого тижня боліла. — Алєксєю, до дошки! Класна обійманізація, учні. Постарайтеся! Побачимося у понеділок. Нудних і нестерпних вам вихідних!

Учні вишикувалися одне за одним. Прощаючись, наступали вчительці на ногу. Вона ж била кожного абикуди лінійкою.

До Альоші підійшов однокласник, який із підготовчого класу не давав йому проходу. Саме він вперше обізвав Алєксєя — нетакійником. Задира не упускав моменту подражнити його. На перервах серед гулу дитячих голосів часто виривався крик:

— Не такий, як всі — покійник. Подивіться — нетакійник! — однокласник підбігав до Альоші й репетував у вухо. — Я тебе люблю! — потім, хапаючи учня, що проходив повз, питав, — Сашко, ти Алєксєя що?

— Люблю! — теж репетував Сашко, посміюючись над жалюгідними спробами Альоші вивернутись.

— І я тебе люблю-у-у-у! — верещала Свєтка кудись у шию Алєксєя.

Цього разу обійшлося без болючих признань у любові. Однокласник підійшов до Альоші, криво посміхнувся і міцно обійняв. Страх та внутрішній протест застрягли клубком у горлі Алєксєя. Тремтіння пробігло по тілу. Кути рота опустилися, між бровами заграли глибокі зморшки. Все це з боку цілком сприймалося за страждання та біль. Однокласники обіймали, караючи Алєксєя. Він вдавав, що йому неприємно і боляче. Хоча насправді навіть від обіймів головного задираки класу Альоші цього разу було… нормально. А від стискання Свєтки так взагалі — приємніше, ніж коли днями бездомний собака облизував його. Він потай виніс собаці шматок ковбаси. І на подвір'ї за рогом будинку, якомога далі від допитливих сусідських очей, нагодував пса — ще один тяжкий гріх на його недозрілій, не такий, як у всіх, душі.

— Можна йти? — спитав Альоша, коли остання учениця обійняла його. — Чи ви також? — йому раптом справді захотілося, щоб і вчителька обійняла. Від самої думки кров ударила в обличчя.

"Досить з нього. Ще знепритомніє, возися потім", — подумала вчителька. — Працюй над собою. Жахливих вихідних! — жінка підійшла і вщипнула Альошу за щоку.

— Ай, — скрикнув хлопчик, розтираючи несподіване заохочення від вчительки — синець. Він поспішив геть із класу.

 

          Парк «Патріот» на шляху додому кишів відпочивальниками. Матері розгойдували карапузів. Пухкі рученята до білизни в кісточках чіплялися за штурвали гойдалок — мініатюрних копій військових винищувачів. Вони весело белькотіли щоразу, коли гойдалки дзвеніли голосами пілотів:

— Ціль наведено. Випускаю снаряди, — гул і свист ракет забавляв дітей.

Батьки захоплено гули у мангалів хтось із пивом, хтось з горілкою. Альоша особливо не дослухався, але за кількома фразами, що долетіли до нього від найближчої компанії, зрозумів — обговорювали доблесні перемоги збройних сил на полях сусідніх недодержав. А про що говорити дорослим?

Хлопчик перейшов на доріжку, що пролягала через клумби, які щоранку висаджували заново. До вечора їх остаточно витопчуть. Краса, принаймні зовнішня, нікого не рятувала. Навпаки — дратувала своєю чужорідністю на тлі загальної суворості. Ось витоптуванізація і припала до душі відвідувачам парку, справляючи, як виявилося, певний терапевтичний вплив.

Мабуть, сьогодні в парку відпочивали переважно любителі фіалок. Їх буквально втоптали у багнюку. Тюльпани, нарциси та ромашки ще трималися. Альоша завмер. Єдина вціліла квітка тріпотіла біля самого краю бетонної доріжки. Чи то від вітру, а скоріше, як припустив хлопчик, від страху.

— Не бійся, — прошепотів він, присідаючи біля фіалки. — Я тебе не скривджу, — Альоша, склавши долоні куполом, обережно накрив квітку. — Тепер тобі не страшно, правда? І тепліше…

 — Овва! А що тут у нас? — за Алєксєєм з'явився головний задира класу в оточенні вірних друзяк. — Хлопчик знайшов квіточку, як ми-и-ило, — однокласник підскочив до Альоші й з неприхованим задоволенням вмить втоптав фіолетовий з жовтими вкрапленнями оксамит у сиру землю. Алєксєй ледве встиг відсмикнути руки.

 — Любий Алєксєю, тобі що не вистачило обійманізації? — купка пацанів рушила на Альошу. — То ми зараз тобі добавки всиплемо, — кільце доброзичливців майже зімкнулося. Альоша ухилився і, не оглядаючись, побіг. Глумливий гамір хором ударив у спину.

 

          Тільки в темному коридорі, замкнувши сталеві двері на три замки, хлопчик видихнув і плюхнувся на стілець, щоб скинути вимазані в бруді кросівки. Крізь прочинені двері у велику кімнату виднілася важка постать батька, що застигла перед телеекраном. "Може, пронесе", — Альоша навшпиньки прошмигнув у свою спальню.

— Вилупок, — лагідно звернулася до нього мати, — я зробила, що могла. Але, схоже, розмови з батьком не обминути, — вона дала щигля синові в ніс. Не дуже боляче, але сльози все одно зрадливо проступили.

— Мама…

— Мати, — з побоюванням, що чоловік почує, озирнулася вона на поріг.

— Мати, — виправився Альоша, — мати, — повторив він, — а що зі мною не так?

— Ми все вирішимо, не хвилюйся. Батько вже зателефонував. Колега по партії домовиться про тебе. Є лікування. Здається, електрикою. Все буде добре.

Альоша здригнувся, його і без того вузькі плечі опустилися ще нижче, підборіддя повисло на грудях, очі втупилися в підлогу. І повинен був саме в цей момент затихнути телевізор? Коридором наближалося тяжке човгання.

  — Сину, — прогарчав батько, нервово роздираючи нігтями шию, що свербіла, — з цього дня ти поводитимешся як справжній мужик. Зрозумів?

— Я й так справжній, — промурмотів собі під ніс Альоша.

— Що ти сказав? — батько вказав матері на вихід.

— Ой, пиріг у духовці підгорить, — схаменулась мати.

— Що ти сказав, кажи як мужик? — навис над хлопчиком батько.

— Я й так… і так… справжній, — затинався хлопчик.

— Справжній хто? — бризнула слина на Альошу. — Чоловік! Повторюй за мною — мужик! — заревів ведмедем батько.

— Чоло… вік… вік… — ще більше затинався хлопчик.

— Мій син не буде нюнею. Звідки це у тобі? — заметушився по кімнаті батько. — У нашій сім'ї, у нашій країні немає місця розпусному добру. Ми, зчепивши зуби, перемагаємо! Завжди перемагаємо! Мій син не буде ганчіркою, не буде… добропорядним, справедливим і, боже борони, ласкавим. Фу! — Батько вдарив кулаком по стільниці, на якій стояла клітка з хвилястим папужкою. Вона похитнулася, пташка, метнувшись, забилася в куток.

Альоша заридав, заглушаючи рев батька.

— Закрий рот! Це наказ!

Плечі хлопчика підстрибували, обличчя перекривилося ще більше.

— Так! — батько кинувся до клітки та, вихопивши кам’яним кулаком папужку, потяг хлопчика на кухню, де мати доварювала суп.

Батько притягнув сина, що скиглив, до плити, відкинув кришку і з плеском шпурнув хвилястого папужку в киплячу каструлю. Цієї ж миті Альоша замовк.

— Давайте... — видавила з себе мати, — давайте їсти. Сідайте, — простягла пульт від телевізора батькові, — дурили ви мої, — спробувала пом’якшити ситуацію.

Альоша сів за круглий стіл, як було заведено в родині, після того, як усівся батько. Батько в передчутті новин натиснув кнопку.

— Спершу — рідке! — побачивши, що мати кладе у тарілки другу страву, вказав батько. Помітивши легкий подив, повторив жінці. — Суп, я сказав. Йому, — кивнув на хлопчика, — із пташкою.

Чавкаючи, батько мачав у суп шматки хліба. Мати пригубила ложку-другу, а потім підсіла до духовки, "щоб пиріг не пригорів", ніби таймер не нагадав би про нього. Але тоді довелося б їсти суп. Альоша розглядав у тарілці голубеньке тільце Кєши серед шматків картоплі. Над ними клубочилася пара. Пір'я злиплося, місцями оголюючи сіру обварену шкірку. Голова птаха дивилася в порожній простір напівзаплющеним оком. Звуки новин безглуздими уривками барабанили по перетинках хлопчика:

— …наші дружні ракетні удари по братніх народах. Місцеві жителі звільнених територій з квітами та добірною, щирою лайкою зустрічають визволителів.

— Ми чекали на вас, долбо***ів. Слава богу, нарешті вас прислали нам на допомогу. Ніяких сил уже не було жити у бузувірському добрі й прогнилій демократії, — бабця простягла гвоздики з чорною стрічкою визволителю на танку.

— Ще й ці, йопt’а, смердючі права людини, у п*з*у їх, маt’ь-пєрємаt’ь, — у кадр влізла опухла фізіономія з фінгалом у кепці з написом "Zа честь і сVободу — до кінця!"

— І це лише мала частка того, що визволителі чують від місцевого населення. На черзі брати з інших утворень біля наших кордонів. Незабаром і до них із гуманітарною місією залетять ракети. Недовго чекати на крах ворожої гегемонії в регіоні наших споконвічних геополітичних інтересів. У нас є повне моральне та історичне право на дружбу із сусідніми народами, — вмовляла телеголова зі студії новин. — На кричуще щастя, — далі жалібним тоном, — деякі герої спецоперації повертаються, якщо повертаються, у пакетах. Але їх із почестями та президентськими орденами відправляють в останню путь. Сьогодні провели Міхаїла Попова. Герой заслужив найвищу нагороду подвигом, який Батьківщина не забуде. Нагадаємо, раніше громадянин Попов відбував довічне ув'язнення за вбивство понад 80 жінок. Він розповів про заповітну мрію потрапити на війну нашому кореспондентові. Якщо ви пропустили, подивіться у наших соцмережах інтерв'ю з маніяком, після якого його, як і тисячі інших ув'язнених, призвали до армійських лав. Спеціальна військова операція — звільняє, мрії — збуваються!

Батько за чаєм із печивом поглинув і новину про концтабори, рабство та прилюдно повішених на будівельних кранах протестувальників у Північній Кореї та Ірані.

— Як заявив директор департаменту інформації та друку Міністерства закордонних справ Сімон Ян Закхаров, нотою протесту наша країна категорично схвалила дії північнокорейського керівництва та іранської влади.

 — Ми будемо змушені піддати їхні офіційні делегації, як мінімум, обійманізації, коли вони прибудуть з черговим візитом на столичний Саміт Лідерів Світу, який пройде в нашій столиці, — Сімон Ян Закхаров поправив триколор на лацкані синього піджака.

Батько вимкнув телевізор.

— Поки не з'їж, зі стільця не вставати! — спокійно прохрипів він, почастувавши хлопчика підбадьорливим потиличником. — Буде з тебе людина.

Коли батьки заснули, Альоша витяг Кєшу із супу. Помив папужку під краном, загорнув у серветку і засунув у кишеню. Суп вилив в унітаз, ретельно змивши всі сліди непокори.

 

          — Обурливо! Хто насмілився? — металася директорка під транспарантом у шкільному холі. — Негайно викликайте службу безпеки. На нас напали. Це терористичний акт! — підстрибнула директорка, щоб зірвати зі стіни тканину з написом зеленою фарбою "Я люблю вас! Будьмо людьми". — Допоможіть мені зірвати цю… цю красу, що ви стоїте? — волала директорка вчителям і учням, що зібралися навколо.

Поки зі стіни зривали транспарант та заспокоювали директорку, до школи прибув загін швидкого реагування. Тканину зі злочинною демонстрацією мирних намірів і розбещувальним закликом до добра запечатали в коробку для речових доказів. Школу зігнали на майданчик у внутрішньому дворі.

— Згідно з перевіреною інформацією, терористичний акт скоїв хтось із самої школи, — викарбував у гучномовець слідчий. — Пропоную здатися добровільно, інакше, коли ми виявимо вас, заплатите і ви, і вся ваша родина.

Мовчанку, що поглинула натовп, порушив Альоша:

— Це я! — тихенько видихнув Алєксєй, потім, набравши повні легені повітря, вигукнув. — Це я! Не треба більше нікого карати... будь ласка! — хлопчик вийшов на середину майданчика, опинившись між натовпом за спиною та агентами служби безпеки з директоркою перед собою. Всі витріщилися на приречено повислі й вимазані зеленою фарбою руки Альоші.

— Хороший хлопчику, — намагаючись зачепити добрим словом, медово прощебетала директорка. Проте, всупереч очікуванням, не помітила жодної ознаки страждання в Альоші. Тому ще й ласкаво погладила хлопчика по шовкових кучерях. Олексій наївно усміхнувся у відповідь.

— Прошу вийти сюди суддю, — голос слідчого знову заскрипів із гучномовця. — У нашому мобільному загоні є суддя. Справа хлопчика… як звати хлопця? — спитав слідчий убік від гучномовця у директорки.

— Алєксєй.

— Вирок у справі хлопчика Алєксєя буде винесений тут і зараз, бо він визнав свою провину.

Слідчий покрутився на місці й знову підняв гучномовець:

— А ось і суддя! Так, так, це теж — я! Суд розглянув справу про терористичний акт добра, з холодним серцем вчинений хлопчиком Алєксєєм. У зв'язку з попередніми злочинами вищезгаданого хлопчика суд визнає Алєксєя невиправним кримінальним елементом, паршивим, так би мовити, єдинорогом суспільства. І, попри його такий юний вік, у зв'язку з обтяжувальними обставинами, суд визнає підсудного винним і призначає найвищу міру покарання — принародну любовезацію.

— Еге! — синхронно відступивши від Альоші, немов від інфікованого, зашумів вигуками натовп. — Так йому й треба!

— Присутність усієї школи, а також батьків та решти членів родин — обов'язкова і буде суворо врахована! Вирок не підлягає апеляції. На любовезацію запросять і сусідню школу, щоб допомогти та на власні очі засвідчити. Вирок виконати сьогодні о 20:00, — суддя наказав забрати хлопчика в автозак, припаркований поряд на шкільному футбольному полі.

 

          — Ідіот, недоумок, — лився потік материнської ласки на сина, що провинився. — Зараз принесуть тобі вечерю, — мати потяглася до хлопчика, але відразу схаменулась. Стражник, суворо глянувши на неї, запобігливо поправив автомат.

Альоша сидів на металевій лавці. Ноги сковував крижаний ланцюг.

— Мама.

Мати заметушилася на протилежній лавці.

— Мати, — поправив себе хлопчик, — чому люди такі злі? — велика сльоза злетіла з вій.

— Зле слово і кішці приємно, — голос матері зрадливо затремтів, тож коли відчинилися двері, і в автозак зайшла шкільна кухарка, мати зраділа, що не довелося говорити далі.

Рожеві щічки кухарки палали від компліменту одного зі стражників зовні. Вона поклала на лавку поряд з Альошею сіру тацю.

— Поганий хлопчик, — співчутливо промовила кухарка, присівши на лавку. — Що ж ти, Алєксєю? Яка муха тебе вкусила? — не дочекавшись відповіді, вона витягла з-під фартуха склянку з ванільним морозивом. — Після пюре з котлеткою буде тобі солодке. Я знаю, ти його ненавидиш, — підморгнула вона хлопчику.

— Дякую, я не голодний, — відмовився Альоша.

— Та що з тобою? — схопилася мати. — Ганьбиш батька, ганьбиш мене! Грубіяниш людям! — схопивши тацю, пхнула її кухарці. — Забирайтеся звідси, — пом'якшивши тон, з жалем мовила мати. — Він не їстиме, упертий, я його знаю.

 

          До восьмої вечора на шкільному майданчику вже юрмилися 327 людей. Зблідлого хлопчика прив'язали до дерев'яного стовпа. Його батьки переступали з ноги на ногу під вікнами кабінету хімії, трохи осторонь.

Вчителька хімії разом з математиком, що вічно напідпитку, пробралися ближче до стовпа. Хімічка з першого дня особливо злюбила Альошу. Без причини постійно ліпила хороші оцінки.

— У нашій країні навіть терористам дають останнє слово, — з натовпу виринув суддя, цього разу одягнений за всіма правилами в мантію суддів — символ державної влади. Прикрашені гербом золоті ґудзики на комірі засліплювали відблиском від прожекторів, встановлених по периметру майданчика. Альоша замружився. — Алєксєю, якщо бажаєш, зараз саме час.

Хлопчикові здавалося, що він зможе переконати, якщо не дітей, то хоч би дорослих — скасувати любовезацію. Альоша ніколи не був на ній, але якось чув з телевізора, чим вона може закінчитися. "У дорослих більше авторитету та сили. Їх тут щонайменше сотня. Декілька стражників і суддя не впораються, якщо дорослі виступлять проти", — сподівався Альоша.

— Алєксєю, поспіши, — роздратовано гавкнув у гучномовець суддя.

Тільки-но Альоша відкрив рота, щоб звернутися до батьків і вчителів, як хімічка з математиком наввипередки кинулися до хлопчика. За ними зірвалися й інші. Натовп накрив Алєксєя задушливою хвилею. Десятки рук потяглися до хлопчика. Вони, не стримуючи сил, обіймали його, залишаючи синці та садна на шкірі. Пальці гладили його голову, видираючи шовкові кучері.

— Ма-а-а-ма-а, — заволав Альоша.

Мати з батьком не зрушили з місця. Мати відвернулась, затиснувши рот мереживною хусткою. Голос сина швидко згас у гарчанні, вереску та плямканні.

Одні виповзали з купи тіл, що копошилися, інші відразу кидалися в неї. Хімічка билася з математиком за ласий шматок. Директорка на пару із суддею реготала, витираючи пальці об його мантію. Задоволений уловом, задира приміряв куртку Альоші.

Щойно майданчик збезлюднів, батько смикнув матір за рукав. Вона повернулася і глянула на місце любовезації сина. Батьки несміливо рушили до стовпа. Ні сліду, ні краплини — ні на стовпі, ні на асфальті. Лише папірець. Із зім'ятої серветки стирчав голубенький хвостик Кєши.

 

          Батьки Альоші неспішно прогулювалися парком «Патріот». Трохи потоптавши клумби, вони вийшли до головних воріт, де робітники закінчували встановлювати новий меморіал — два куби з гігантськими латинськими літерами на них:

Z — zа перемогу

V— правда v силі

  Читайте також: Розмова про давню арабську літературу

Підтримати проект

Арт Антонян

Письменник, журналіст, митець

author photo
poster