Коли мені було п’ять, я любила…

01.09.2022

Переглядів: 429

http://chytay-ua.com/

Коли мені було п’ять, я дуже любила… Що я могла б любити в п’ять? Свої ляльки, сусідського хлопчика, малинове варення чи катання на велосипеді? Очевидно, нічого. Для того, щоб не виглядати в компанії білою вороною, доводиться вигадувати собі минуле. Точніше, спогади про це минуле. Точніше, роздерті і розтерті в пам’яті фрагменти того, що ліпше не пам’ятати, бо щастям це й не пахне. Тому я сиджу в задимленій кімнаті, підгинаю під себе ноги, скручую спину невигадливою буквою “зю”, як каже моя мама, і намагаюсь вигадати: коли мені було п’ять, я дуже любила… ночувати в бабусі і дідуся. Точно, це я, здається, любила.

– Ти любила це лише в п’ять років? Потім не любила?

Переводжу повільно погляд на сусіда з правого боку і намагаюсь зафіксувати думку. Але вона, як дика пташка, виривається і я знеможено перепитую. Потім думаю, довго розмірковую про те, коли і за яких умов я припинила любити залишатися у них в гостях. 

Здається, знаю. Коли я мала захворіти, мені снився один і той самий сон. Атмосфера моєї-бабусиної кімнати сприяла цьому божевіллю. Навпроти мого ліжка висів великий старий годинник, його стрілка безбожно рухалася циферблатом і плавила мої мізки. Я намагалася засинати під стукіт годинника і засинала, бо іншого виходу в мене просто не було. І от під час сну я опиняюсь у великій кімнаті цього будинку, стою і дивлюся на годинник. Потім починаю чути десь здалека голоси своїх батьків. Вони кличуть мене, лементують. Переді мною виростає величезна купа піску, який я ношу чайною ложкою в іншу кімнату. Голоси батьків стихають, а піску більшає, аж поки я не прокинуся.

Щоразу після цього кошмару я прокидалася вже хворою: температура, кашель чи банально запалене горло. Намагалась встановити причинно-наслідкові зв’язки між гостиною в грендперентс і моєю черговою хворобою. З недовірою дивилась по кутках, наче там мало сидіти щось, що змогло б відповісти на моє питання. 

Аби вибратися з острова страху і вийти на вулицю чи хоча б на кухню, де хтось з двох людей готував мені щось смачне, я мусила пройти повз кімнату прабабусі. Вона померла, коли мені було п’ять, але давайте не будемо звинувачувати цю святу жінку у моїх вигадках та самонавіюванні. 

Коли мені було п’ять, прабабуся взяла мене на руки і показала картину “Іван Грозний вбиває свого сина”. Я не пискнула ні слова, але атмосфера цієї картини перелізла у мої найтаємніші кошмари. Я бачу її зморщену руку і те, як вправно вона розправляє зображення, щоб п’ятирічна я не пропустила нічого важливого. Її палець рухається обличчями, потім вона ретельно ховає зображення в один зі своїх вузликів. Розв’язує інший і з нього висипається багато маленьких ікон. П’ятирічна я не боюся, але чую лемент годинника. Здається, він відраховує час прабабусі. Або мій власний. 

Вона витягує стару, почорнілу від людських губ ікону і ставить її навпроти свого ліжка. Вона помре, дивлячись цій іконі в очі. Я помиратиму щоразу, коли намагатимусь вирватися від годинника на вулицю, до сонця. Я пробігаю щоразу повз ікону, в якій після смерті оселилася вона, мене гризтиме докір через мій підсвідомий страх. 

Сьогодні шістнадцять років, відколи прабабусі немає. Її кімнату грендперентс давно облаштували під себе. Довгими зимовими вечорами вони там сидять, розмовляють і печуть яблука. З куточка на них позирає чорна ікона – інколи її очі рухаються, а вуста усміхаються, але лише на мить. Коли хтось з них кидає на ікону погляд, вона знову застигає. 

Сьогодні шістнадцять років, відколи її немає. Ікона чекає на мене у кімнаті дитячого страху і цікавості, а я сиджу в задимленій кімнаті, підібгавши під себе ноги… Здається, коли мені було п’ять років, я любила прабабусю.

Читайте також: Роксолана Сьома «Рефлекс медузи»

 Підтримати проект

Олена Лисенко

студентка, бібліотекарка, літературознавиця

author photo
poster