«Перед очима»: як ідея стає книжкою

20.03.2023

Переглядів: 671

http://chytay-ua.com/

photo by Zera Shevchenko

Міла Смолярова народилася в Сибіру. Жила в Криму, Києві та Барселоні. Зараз з чоловіком та дітьми мешкає у Львові. Любить спостерігати за людьми і природою. Завжди занотовує найцікавіші дрібниці. Слухає море, прислуховується до чоловіка, вислуховує дітей. Надихається снами та мандрами, п’є джин з льдом, курить кальян. Мріє писати так само, як звучить LedZeppelin в її навушниках. 

Де б я не жила, мене оточували бібліотечні книги. Маючи вдома купу прочитаних, я йшла по книги до найближчої (або єдиної) бібліотеки та оформляла абонемент. Навіть у Барселоні, знайшла в сусідньому кварталі невеличку крамницю – 3 книжки за 5 євро, або 2 – за 3 євро. Тут я шукала вживані дитячі книжки: по ним легше вчити мову. Це була моя іспанська альтернатива бібліотекам.

Перше моє оповідання – казочка про принцесу з екзотичним ім’ям – виписане акуратним дитячим почерком у зошиті в клітинку. Воно досі зберіглося і лежить десь в антресолі. Восьмирічна Міла спробувала на дотик слова.

Вдруге я спробувала їх у п’ятнадцять, після навдивовижу реалістичного сну, який кортило описати.

Дивні створіння схожі на кальмарів, що обертають всесвіт у мовчазне щось. У цьому всесвіті не існує музики та звуків, а при зустрічі з «кальмарами» люди втрачають голоси. У фіналі новели моя рука виносить вирок головному персонажеві оповідання-сну. Він гине від мацаків у глухій тиші та лише його рот широко відкривається в агонії. Зрозумівши, що це кінець оповіді, я не можу знайти собі місця від туги. Витираючи сльози з обличчя, я епічно спалюю цей текст, віддаю вогню багаття, щойно розведеному на подвір’ї дев’ятиповерхівки, тим самим повертаю «до життя» головного героя.

Досі картаю себе за це: хороша була ідея.

Можливо тоді я й вирішила писати. Трохи лірики, потім менш віршоване, так я спокутувала провину за «підсмажених кальмарів». Але нічого впевненого не народжувалось, – народжувались мої стосунки з чоловіком, сім’я та діти.

Мені знадобилося багато років та тисячі кілометрів від дому, щоб відчути знову той шалений потяг до письма.

Барселона розв’язала мені руки. У прямому сенсі слова по переїзді в Іспанію з мене виливався потік слів. Спочатку – у стрічки соцмереж, де друзі підтримували лайками мої пости та щиро питали чи не хочу я написати й видати книгу, а вже потім, відчувши силу у правиці, – у чернетки до книги. І саме тоді, маючи вже купу нотаток, сюжетів і хаотичних ідей, я потребувала поводиря, того, хто зможе провести мене письменницькою стежкою.

«Уявляй бажане до дрібниць, космос має розпізнати твою мрію серед міріади чужих», – одна з моїх мантр, які я часто повторюю собі, коли чогось прагну. Вона не підвела мене й цього разу. Поводир знайшовся. Ним виявився письменницький курс від Litosvita. Це спільнота письменників, літературних критиків та знавців літератури тощо, які у повному сенсі слів, знають, як написати книгу та як навчити цього.

На курсі мої чернетки оберталися на оповідання. Я не похвалюся особливою організованістю процесу, написання текстів відбувається хвилями, безсистемно, з навіяння. Творчий безлад – це про мене. Скоріше за все тому «Білим плямам» знадобилося понад півтора року, натомість «Красуня моя…» виписалася буквально за два тижні. Курсу Litosvita я вдячна за чудовий рік разом та за найкращу кураторку, літературну критикиню Ганну Улюру, з якою мене звела доля і письмо.

Написання книжки випало на непростий час, розділилося на до та під час повномасштабної війни. Саме тому щось вичитувалося інакше, окремі сюжети та поведінка персонажів викликали подив, бо призма споглядання та фокус бачення змінився. Лютий та березень минулого року окрім болю, сліз і горя принесли ще й сумбурну впевненість, що все дарма. Про які книги може йти мова, коли танки на вулицях, коли ракети в небі? Та раптом спіймала себе на думці, що, ймовірно, втрачу глузд, якщо не повернуся до своїх текстів, до рутинних двох годин письма на день, до вичитування окремих розділів перед сном. Можна сказати, що вигадані світи врятували мене у світі реальному. Коли вже були внесені всі правки, абзаци зайняли свої місця, місцевість набула об’єму, а герої – певних імен та рис, моя уявна омріяна книга перетворилася на справжній рукопис збірки новел. «Тобі залишилося знайти збірці назву» – порадила Ганна. І тепер моя книга – "Перед очима".

Але втеча в рутину від війни ще не означала, що мій рукопис зараз когось зацікавить. Уявити, що видавництва працюють, що книги друкуються в ту саму мить, коли по декілька разів на день лунає повітряна тривога… хіба це можливо?

Звісно, були відмови від видавництв. Ще до повномасштабної війни. А після 24 лютого я навіть не відправляла листів до видавництв. Думки про видання книги розчинилися у повітрі. І коли я вже була готова змиритися з тим, що книги не в змозі конкурувати з ракетами (ох, як я помилялася!), Ганна Улюра надіслала мені у месенджер посилання на сторінку Артема Скорини (тепер вже відповідального редактора моєї книги), і додала: «Це видавництво "Темпора". Бог в поміч».

Вже наступного дня я написала Артемові листа у Фейсбук, із пропозицією прочитати синопсис і одне з оповідань з рукопису. Він відповів одразу, попросив прочитати ще щось. Другим оповіданням стало «АРАБАТКА». Через годину ми вже обговорювали умови договору та мій приїзд у Київ. Признаюся, я стрибала від щастя! Саме Артемові я завдячую за появу моєї збірки на книжкових полицях.

Вже після підписання договору, я познайомилася з чудовою редакторкою пані Оксаною Думанською. Мені пощастило працювати з пані Оксаною, вона уважна та делікатна, завжди готова підтримати та допомогти, вислухати мою точку зору – це все безцінно. Ірина Мамаєва – ілюстраторка, авторка обкладинки «Перед очима». Тепер в соцмережах я часто читаю, що в обкладинці читачів приваблює її містичність.

Договір з видавництвом був підписаний в липні, а перша презентація книги відбулася вже в грудні. Через блекаути, пов’язані з численними обстрілами, друкарня фізично не встигала з накладом, від того сталася затримка з передпродажем книги. Треба відзначити, що читачі поставилися до цього з розумінням, навпаки, ми вс відчували гордість, що попри все, українська книга пишеться та друкується. В Києві на презентації моєї книжки в книгарні було лише 20 примірників. У Львові – трохи більше. Це було на початку року, та вже нещодавно Артем повідомив, що перший наклад розкуплено.

У темні часи несміливий промінь світла може освітити багатьох.

Війна все ще триває.

Проте з вірою в слово та нашу перемогу я знову пишу.

І вдячна ЗСУ за можливість займатися тим, чим люблю.

Читайте також: «Зірки й кістки»: як ідея стає книжкою

Підтримати проект

Замовити книгу

Міла Смолярова

письменниця

author photo
poster