Подолати страх сцени. Фрагмент із книги Ірмтрауд Тарр

Тарр Ірмтрауд. Страх сцени : Як перетворити стрес на творчу енергію / Ірмтрауд Тарр ; пер. з нім. Христини Кобко та Ксенії Стеценко. – Чернівці : Книги – ХХІ, 2022. – 184 с.

Пропонуємо до вашої уваги уривок із книги «Страх сцени : Як перетворити стрес на творчу енергію» Ірмтрауд Тарр про природу та досвід переживань перед публічними виступами, а також про роботу над знайомим для багатьох заціпенінням перед публікою.

 Як переживається страх сцени

Найважливішим, що я зрозуміла, спілкуючись про сценічне хвилювання, є те, що різні люди переживають його по-своєму. Описи особистого сприйняття загроз і страхів відрізняються залежно від того, як кожен оцінює обставини свого виступу. Здається, людей лякають не самі ситуації виступу, а їхнє уявлення про ці ситуації.

Тож я б хотіла дати слово декому з тих, хто страждав від сценічного хвилювання: «Мій страх стати посміховиськом є більшим за страх смерті», – розповіла вихователька дитячого садка незадовго до виступу на батьківському вечорі. Ці слова вказують на страх перед знеціненням з боку інших, який жінка переживає як загрозу своєму життю. Для неї страшним є саме виступ перед незнайомими людьми. Навіть якщо об’єктивно ніхто не посягає на її життя, в уяві жінка переживає ситуацію саме так. Вона боїться втратити свою цінність в очах інших.

Одна акторка розповідає: «Раптом я побачила серед глядачів свого сімейного лікаря – і втратила спокій. У мене одразу почали тремтіти коліна, голос зробився дуже слабким... Мене хвилювало лише те, що ж він подумає про мене». Тут на перший план теж виходить страх знецінення з боку інших. Однак цей страх зосереджений навколо певної особи, яка є важливою для акторки й у чиїх очах вона хоче мати добрий вигляд. Розповідаючи про це, жінка зрозуміла, що реагувала схожим чином на свого батька, якому хотіла неодмінно догодити, ще будучи підлітком. Ось її реакція: «Вже тоді я була “чемною дівчинкою”. Завжди надто багато працювала, щоб отримати похвалу батька, та ніколи не була достатньо хорошою і завжди чула нові зауваження. Донині аплодисменти є для мене найсильнішим з усіх наркотиків».

Танцюрист розповідає: «Перед виступами мені завжди стає погано. Та як тільки виходжу на сцену, симптоми зникають, і я танцюю ніби на автопілоті. Навіть якщо часом трапляється щось не те (ось недавно колега вдарив мене по голові пуантом), я цього не відчуваю. Я наче на своїй хвилі. Виявляю синці, вже перебуваючи в роздягальні. Але поки танцюю, не помічаю нічого. Я наче в іншому світі».

Цей приклад показує, як люди під час великої напруги можуть бути настільки зосередженими, що не сприймають болю і травм. Це схоже на стан трансу, де больові відчуття притуплені. Лиш коли напруга спадає, тіло знову сигналізує про них свідомості. Це явище можна порівняти з бійкою, під час якої люди травмують одне одного, але через велику м’язову напругу не відчувають поранень. Щось схоже буває і під час аварій, коли фізіологія стресу забирає в нас здатність будь-що відчувати.

Ми починаємо відчувати біль тільки тоді, коли усвідомлюємо, що трапилося. Молода жінка розповідає: «На дні народження мені треба було прочитати вірш. Раптом я відчула таке заціпеніння, що зовсім забула, що там далі. А вірш я знала ідеально й могла читати його від початку до кінця й задом наперед. У ту мить хотілося крізь землю провалитися! Та після короткої заминки, що тривала для мене як маленька вічність, я почала декламувати спочатку і, дякувати Богу, згадала увесь вірш».

Затьмарення й провали в пам’яті є типовими симптомами страху сцени. Коли у гру вступає адреналін, наша здатність думати страждає насамперед. Частини нашого мозку, що відповідають за логічне мислення, затьмарюються, і думки блокуються. Це пов’язане з нашою гормональною системою, яка має вплив лише на наше тіло.

Гормони роблять його готовим тікати або нападати, але нападати тільки фізично, а не словесно. Реакції на стресові ситуації є, по суті, тілесними. Щоб мати змогу з ними впоратися, їх потрібно розпізнати. А тоді рівень гормонів стресу можна знизити за допомогою фізичних вправ.

«Мені подобається бути на сцені й співати. Ці відчуття мене неймовірно п’янять, тож я нізащо не хочу пропускати таких моментів щастя», – говорить артистка кабаре. Справді, існують люди, для яких сценічне хвилювання працює як наркотик. Вони почуваються більш напруженими, живими та навіть окриленими у своїй діяльності. Механізми дії сценічного хвилювання є однаковими для всіх. Але дехто дає собі раду зі страхом сцени краще за інших. Які властивості впливають на цю відмінність?

Групи психологів-дослідників під керівництвом Дірка Гельгаммера та Клеменса Кіршбаума виявили, що вже від народження в кожної людини встановлюється різний рівень реакції на стрес. Їхні дослідження, проведені з близнюками, вказують на те, що генетичні чинники визначають приблизно 30 % стресових реакцій. Також травматичний досвід у ранньому дитинстві може зробити людину більш тривожною на все життя. Якщо мигдалеподібне тіло – центр страху – є гіперчутливим до минулого стресового досвіду, це може спричинити гормональні ланцюгові реакції, навіть за відсутності очевидних зовнішніх причин для цього.

На те, якою мірою людина відчуває страх, впливає також тип її особистості. На думку психологів, особливо вразливими є особистості типу А. До нього належать амбітні, орієнтовані на успіх люди, які звикли працювати надмірно і зазвичай вирізняються нетерплячістю та метушливістю. Такі риси, як неприязнь, недовіра, дратівливість, злість і цинічність, роблять цих людей особливо сприйнятливими до хвороб, спричинених стресом. Якщо узагальнити різні досвіди стресу й переляку, виникає враження, що вони є чимось більшим за звичайні відчуття. Це стан, яким уражена кожна клітинка душі й тіла. Сценічне хвилювання – це тотальний феномен, що, на відміну від фізичного болю, не обмежений певною ділянкою тіла.

Стан тривоги проймає від голови до п’ят, зсередини та ззовні. В такому стані людина зовсім по-іншому відчуває себе та світ навколо. Зовсім не так, як тоді, коли відчуття страху немає. Мова йде не про його патологічні прояви, а про ті, що трапляються, коли хтось опиняється в центрі уваги: сумніви, затинання, знервованість, відчуття внутрішньої напруги і дратівливість. Фізичними симптомами можуть бути спітніння, відчуття холоду, порушення кровообігу, проблеми з травленням, тремтіння і запаморочення. Навіть якщо всі ці симптоми зникають одразу після виступу, сцена стає таким собі збільшувальним склом, де добре видно невпевненість, сумніви у собі та страх невдачі.

У світлі рампи

Щоб пролити світло на передумови сценічного хвилювання, розгляньмо спершу питання: що саме виокремлює виступ із загального потоку подій? Виступи – це соціальні ситуації, які здобувають свою значущість через присутність та участь глядачів. Ці глядачі прагнуть щось пережити чи дізнатися. Той, хто виступає, має привернути до себе уважні очі й вуха публіки. Він має пробуджувати зацікавлення й викликати прихильність. Публіка хоче не просто сприймати, а радше увійти в стан, коли її доторкають емоційно. Отже, не досить, щоб виконання було технічно правильним і бездоганним; понад те, воно також має містити в собі сліди людськості і певним чином зацікавлювати. Технічної досконалості може бути достатньо, проте вона не лишає по собі жодних помітних слідів у пам’яті учасників події. Подумаймо хоча би про футбольну гру, де вболівальники шаленіють від несподіваного голу. Публіка прагне насолоджуватись, зворушуватись, смакувати досвід. «Це має проймати наскрізь» – як прокоментував один студент.

Кожен виступ – це висловлювання і спілкування. Він дає змогу поділяти досвіди й смаки людей, а також створює досвіди для учасників. Межі, які зазвичай відділяють людей одне від одного, розмиваються. Постає залучення й участь. Характеристики на зразок інтенсивності, концентрації, напруги й вітальності – це вимоги, що їх ставлять до виступу. Чи ми маємо справу з промовою, концертом або спортивним матчем — завжди йдеться про те, щоб збалансувати збереження вже знайомого та оновлення через незвичне. Забагато знайомого, так само як і забагато нового, викликає опір у публіки. Публіка прагне й одного, й іншого: впізнавати себе, щоби брати участь, і водночас залучатися до невипробуваних можливостей, бажань і прагнень, що їх зображає людина у світлі рампи.

Виступати – означає показувати себе. Особа робить крок із невидимості й розкривається перед обличчям публіки. Той, хто показує себе, стає чимось більшим. Його роблять значущим і переоцінюють. Його обдаровують увагою та повагою, бо він виокремлюється з юрби і впадає у вічі. Взаємини між публікою і тим, хто виступає, – це взаємини обміну, при якому поряд зі змістом відбувається передусім обмін почуттями. Публіка дарує захоплені погляди – і таким чином здобуває свою значущість. Заходи сприяють цьому обміну, адже вони через час, простір, декорації та розподіл ролей спричиняються до того, що той, хто виступає, стає для глядача віддаленим і таємничим.

На відміну від спонтанних зібрань, під час виступів ролі діячів заздалегідь визначені й структуровані. До того, хто виступає, багато очікувань. Йому приписують владу. Проте тут наявна й проблематика індивіда. Йому надається виняткова роль, яка, можливо, є принадною, але водночас він залишається наодинці з наслідками тиску очікувань.

Не досить просто знати, що певні люди – спортивніші, красномовніші чи музично обдарованіші за інших. Ми хочемо побачити це на власні очі, щоб бути до цього причетними. Люди, що демонструють себе, роблять щось для нас, – виражають те, що ми хотіли б виразити або чим ми хотіли би бути. Вони проживають це за нас. Вони підносяться над юрбою – і ми разом з ними.

Ті «герої», які окрилюють наше повсякдення чи постачають нам теми для розмов, – усі вони знають одне: публіка присутня тому, що вона хоче на якийсь час поринути з головою в певне пережиття і, так би мовити, емоційно запалитися. Той, хто виступає, може спокійно насолоджуватися цим почуттям. Але є тонка межа: я хочу чимось поділитися, щось сповістити, чи я хочу вразити, використовуючи свій виступ як рушій самоствердження?

У слові «вражати» закладене ще й значення «ураження», або «удару». Тому, хто завдає чи зазнає удару, стає тісно, твердо й холодно. Ці почуття своєю чергою ставлять нас віч-на-віч зі страхом, бо віддаляють нас від інших. Якщо хочемо вирватися із цього зачарованого кола, варто затямити: один у полі не воїн. Лише спільно з публікою ми здобудемо силу.