онлайн-журнал про книги та літературу
Світлана Ткаченко, письменниця
Книга як поняття в нашій уяві постає конкретним предметом, який можна відчути на дотик, побачити очима, відчути запах фарби й паперу. Для кожного це паралелепіпед зі сторінками всередині, з літерами або позначками. Другим шаром свідомість видає розуміння, що книга – це поєднання змістів, унікальних історій, нагромадження знань чи досвіду, дослідження, інформація чи розвага. І лише третім шаром кожен з нас зауважить, що деякі книги (а насправді всі, навіть погані) змінюють нас, дають нам базу для думки, нові враження та емоції, допомагають у народженні нових ідей.
І хоч перше сприйняття паперового паралелепіпеда найбільш умовне, бо колись це були усні оповіді або довжелезні свитки, а тепер все частіше це унікальний потік, оцифрований у кілобайтах чи записаний звуком, для нас ці кілобайти все одно – паралелепіпед. Ми гортаємо «сторінки» або кажемо, що послухали «книгу». Отже, зміст ідеї важливіший.
Малою я лазила на горище господарської будівлі батьківських друзів, бо проводила там багато канікул. Там зберігалися стоси книг, які й за віком, і за сенсом були застарілими для тієї родини, але рука не піднімалася викинути. Це щось таке чарівне і святе, що не можна зруйнувати, яким би непотрібним вже не було. Таке ставлення до книг виховувалося в багатьох родинах. Я не скажу, що старі дитячі книги були мені цікавішими від тодішніх популярних. Ба, я навіть не пам’ятаю, що саме там читала, хоч перечитала дитячих покладів там без ліку. Перше, що згадую – вже підліткою Конана Дойля, Рея Бредбері, Джейн Остін, Шарлотту Бронте, а потім чомусь зразу Ремарка, Гюго і Набокова.
Перша думка щось занотувати прийшла до мене у 12, і це був 12-рядковий вірш, звісно, як у більшості дітей – про несправедливість світу. Тоді я відчула, як зразу легшають обра́зи і як рівнішає дихання до медитативного стану під час писання. Але займатися літературою професійно ніколи не входило в моє уявлення про себе, і ця навичка лишалася мені як рецепт особистого задоволення від часу, проведеного наодинці, особливо для бентежних станів. Коли я шукала правди чи переживала прості житейські драми, олівець і зошит, а зовсім згодом клавіатура – все що було треба для розуміння причин і наслідків. Час від часу я гралася у віршування, брала участь у конкурсах таких самих любителів римування. Потім життя складалося так, що я усвідомила родинні паралелі, схожі виклики долі з людьми з мого генеалогічного древа, яких я ніколи не знала, бо жили ми у різні часи. Родинна історія потребувала мого власного переусвідомлення, і я вирішила, що маю досить уявлення про світ, досить досвіду, досить прочитаних книг за спиною, щоб розказати цілісну історію людям. Це був мій перший роман «Потойбічниця». Для мене він важливий тим, що відповіла на всі свої запити, виписуючи текст, а дорогою ще й відчула, якою має бути динаміка героя і чим він відрізняється від живої людини, про яку я пишу. Разом з тим текстом пропав страх до створення більшої прозової форми, я почувалася вільною. Нарешті не треба було використовувати ритм і риму, щоб названі простими словами, а не метафоричні сенси пробивали між рядками психологічне звучання. І тут сталася війна. Тобто повномасштабне.
Все що з нами й сьогодні стається, ще не завершене. Право на описування цієї дійсності досі обговорюється у літературних колах. Треба писати чи не треба? Пора чи ще не час? Чого ми ще не переусвідомили? Чи маємо ми право впливати на читача, бо він і так травмований? Одним словом, психотерапія це чи психотравматологія – ми ніколи не дізнаємося, поки не прочитаємо кінець-кінцем. І доки одні обговорюють право на письмо, інші пишуть і видають сотні нових книг. Якісь із них залишаться в історії. Час відсіє зайве. Щодо мене… нічого не змінилося. Я так само занотовувала свої емоції, як і раніше. Коли було особливо тривожно чи бентежно, особливо гірко, смартфон був під рукою.
Первісна ідея створити книгу «Ніч була» прийшла до мене вранці 26 лютого 2022 року. Це був ранок після доби, що я витратила на виїзд із Києва. Кількість емоцій, пережитих у ту ніч, зашкалювала усі мої можливі уявлення про твір, і зранку, коли я побачила світанок, я написала у фейсбуці: «Такої свідомої темряви я не бачила ніколи. Ніч була… роман напишу». Це було просто порівняння, і як надалі з’ясувалося, той кавалок емоцій – ніщо порівняно із тим, що нас чекало попереду. Але коментатори підхопили, і ембріон думки про «роман», очевидно, заліг десь поміж звивинами і нейронними сигналами мого мозку.
Трохи пізніше, поринувши у емігрантські реалії, я зрозуміла, що всі мої переживання притаманні більшості українок з дітьми, що виїхали закордон. Так званий синдром біженки, чуття провини того хто вижив, потреба допомогти і знайти своїх, вирішення простих логістичних і побутових ситуацій у нових країнах – все це стало реальністю для мільйонів українців. І коли я не мала ні роботи, ні специфічної діяльності – чим себе зайняти? – я розробляла персонажів і писала план книги. Опублікувати «мемуари», нотатки з місця подій, власні щоденники або тревелоги не входило в мій план. Тепер інші часи. Текст має бути цікавим, а значить це має бути цільна історія з пригодою і трансформацією головних героїв. То чому б цими героями не стати звичайним біженцям? Це рішення відчинило браму для мене. В мене з’явилося завдання, особиста мета – вивчити локації, поспілкуватися з героями і вивести середнє, притаманне більшості емоційне сприйняття, розкласти по поличках психологічну динаміку нової реальності. Я думаю, що саме ця діяльність тримала мене у більш-менш адекватному стані. Бо адреналінові ями чи невротичні плачі, як і депресивні стани чи панічні атаки накривали зненацька під час розмов, резонансу із такими самими, як і я, мамами, що рятували дітей від війни, що розірвали родини заради цього. Звісно, були різні люди, і я не ідеалізувала нікого.
Виписавши тіло тексту, я зрозуміла, що саме мною рухало: пошук відповіді на запитання, що саме я хочу сказати цим текстом. Це було відчуття дому. Дому втраченого і знайденого. Не так хроніка подій чи історична правда були на меті мого твору, як чуття, яке дає людині силу бути собою, взагалі силу бути. Звісно, як соціально-психологічний твір він водночас і про волонтерство, і про українство, і про ставлення до статусу біженства, і про мовне питання, він і роман-подорож, і роман-виховання, він і любовна історія перевтілення стосунків у щось нове. А головний герой твору – це людська співучасть, допомога і довіра. Цим текстом я хочу подякувати людям з різних куточків світу, що допомагали українцям. Саме тому твір має присвяту «Людям, які були поруч».
Читайте також: «Від учора. Світло в кінці операційно»: як ідея стає книжкою
