«Острів забутої Пасхи»: як ідея стає книжкою

01.06.2023

Переглядів: 447

http://chytay-ua.com/

Світлана Васильченко, письменниця

Я стою під воротами, на яких вже полущилася фарба, а з-за них проглядається колись побілений будинок. Високий, великий, дім кількох поколінь, що на свята приймав ще декілька. Тепер сірий у своїй порожнечі, чи то пам’ятник, чи то привид. І з усіма спогадами про нього живого, я чомусь сприймаю дійсність за належне. І кинувши останній погляд, йду за покликом з іншого кінця вулиці, в бік виїзду з міста.

А потім вкотре прокидаюся від цього дивного й уже набридливого сну. Тією самою вулицею йду до школи. І всі найголовніші спогади ще попереду. І після кожної дороги буде ще повернення.

Спочатку вони будуть нетривалими, як-от подорожі до моря якогось літнього світанку. В містечку, заснованому колись грецькими переселенцями, є пансіонат, будівництвом якого керував мій дідусь. Тож і стіни ці майже рідні, і відчуття, ніби вдома, хоч ніхто не згадає прізвища. Чи на північ – Луганщину, щоб ходити з бабусею між соняшників, за якими не видно неба, збирати груші, читати книжки.

Найбільш далекими подорожі були саме крізь книжкові сторінки. Від середньовічних арабських казок – до історичних романів Європи та Америки. Та щоб повернутися з Італії часів майстра Челліні чи тихоокеанського острова, достатньо було просто закрити обкладинку. Натомість хотілося підігнати реальність під таку ж захопливу оповідь. Знайти та розповісти історію, яка житиме в голові сильним спогадом, ніби щойно сам став її свідком. Хоч далі за шухляди мого письмового столу дісталися тільки вірші в альманаху та римований твір за творчістю Сковороди на ЗНО. Здогадуюся, саме він допоміг мені при вступі, компенсувавши бали з математики.

Тим часом подорожі ставатимуть тільки тривалішими. Траси та залізниці простягатимуться ще далі, і ще менш очікувано. Як раптова акредитація на концерт від музичного медіа, для якого я робила огляди, та плацкарт нічного потягу Донецьк-Київ, повний власниць квитків до фан-зони. Як друг, що, виявляється, гратиме на сцені того ж вечора, а наступного дня покаже Будинок письменників та поведе під стелу на Майдані – загадати бажання. До цього він питатиме мене, вже студентку-магістра, про плани на життя. А я досі хотіла залишити після себе книжку, лиш не мала для неї історії.

Вже за місяць історія почала розгортатися сама. Люди збиралися під стелою, аби захистити обраний для країни шлях. А за пів року – вже саму країну. Хоч коли в Донецьку вже були захоплені адмінбудівлі, а в небі над навчальним корпусом гуділи гвинтокрили, я знала правила поведінки під час обстрілу, але не те, що, поїхавши додому чергових травневих вихідних, залишуся на все літо. На всю осінь. На п'ять років.

Історії, що я читатиму, могли б оповідати про інші часи та місця. Натомість відбувалися зовсім поруч, в реальному часі, переказані в стрічці новин. Деякими на сторінках соцмереж я ділилась сама, доки реплаї від ботів не перестали бути смішними.

Та тієї ж осені, лишаючись на клаптику землі – то за палаючою лінією фронту, то за завмерлою лінією розмежування, під час найтривалішого повернення, було достатньо часу для моєї оповіді.

Історія, дописана вже до кінця зими 2014, ще пару років існувала в статусі «треба лиш відредагувати». Натомість – все спочатку. Миттєва емоція перетворилася на щоденну роботу, яка велася не лише за письмовим столом. Одну за одною я читала книжки зі сторітелінгу, шукала схожий на мій задум фікшн, складала за настроєм плейлисти, жила подвійним життям, думаючи, куди іти далі – і за себе, і за персонажів. Натхненням стала навіть випадкова пісня, що її підказав стримінг. Востаннє чута роки тому, квінтесенція спогадів, що згодом розчинилися на тлі історії про повернення додому.

Оповідь рухалася вперед, поки я залишалась на місці. Була надія, що вона вибереться у вільний світ раніше за мене, хіба що під іншим ім'ям. Та одного світанку – сподіваючись, що до наступного літа, хоч не знаючи напевне – я востаннє дивлюся на ворота, за якими височіє мій будинок, і прямую вулицею, що веде на виїзд із міста.

В історії був початок та був фінал. І хоч як я сподівалася на інший, колись потрібно було ставити крапку та рухатись далі.

Дізнатися від літературної агенції OVO, що рукопис тепер дійсно «треба лиш відредагувати». Послухати на курсі Litosvita, як саме це зробити.

В січні 2022 повернутися до агенції з результатом та отримати згоду на співпрацю. Писати вже синопсис для видавництва, як учили на курсі.

Кілька лютневих місяців не знати, наскільки тимчасовим буде від’їзд з нового дому, згадуючи вранішню дорогу зі спорожнілого Ірпеня. А восени отримати листа від Вікторії Ма: «Видавництво Темпора обрало рукопис до друку». Познайомитися з командою видавництва та Артемом Скориною, майбутнім (дуже!) відповідальним редактором книги. Та допрацьовувати її під професійним поглядом Сергія Осоки. За своїм столом, на своєму балконі з видом на місто, що відроджується.

«Острів забутої Пасхи» вже займає місця на поличках книгарень та отримує перші відгуки. Й щоразу, як читач, діставшись останньої сторінки, ділиться особистими відкриттями – від простіших, як те, що в Донецькій області, виявляється, теж є море, до непомітно вкладених між рядків – я тихо святкую кожен день, коли мала можливість писати. Згадую свої перші п’ять років війни, повні скоріше небезпечних пригод, ніж драматичних розв’язок, та тих, хто зберіг мирне життя та свободу по інший бік фронту. Й завдяки кому навіть під час великої війни ми можемо бути тут, в українських містах та містечках, почувати себе вдома, хоч би якою була адреса на останніх сторінках паспорта.

Вже знову повернувшись до Ірпеня, я зрозуміла: історія, що починається восени 2013, може стати трилогією. І вірю, що, коли писатиметься остання частина, ми всі вже знатимемо фінал.

Читайте також: «Перед очима»: як ідея стає книжкою

Підтримати проект

Замовити книгу

poster