Новели Василя Стефаника

14.05.2023

Переглядів: 425

http://chytay-ua.com/

«Є всього на світі, а біди найбільше»

У пам’яті сучасних читачів Василь Стефаник постає як автор «Камінного хреста», який ми проходили у шкільній програмі української літератури. Слово «проходили» чудово підходить для характеристики вивчення українських класиків у школі. Більшість із нас поверхнево вивчали ці важливі та цікаві тексти і рідко до них поверталися знову й знову, щоб перечитати, переосмислити, пережити, а не лише їх «перейти». 

Новели Стефаника мають свої характерні риси. По-перше, мова. Вони написані так званим покутським діалектом. І хоча іноді важко зрозуміти окремі словосполучення, у Стефаника завжди зрозуміла суть, настрій та емоції. Вони відчуваються на підсвідомому рівні.Ви ще раз переконаєтесь якою різноманітною та багатою є українська мова. Для прикладу діалог з оповідання «Мамин синок»:

«- Я тебе файно вімию, вічєшу, а завтра підеш зо мнов до церкови. Мама таку файну сорочечку і поясок дасть. Всі будуть дивитиси та й муть казати: ад, який Андрійко красний!

- А яблуко дасте, ма?

- Дам, дам, богато.

- А булку?

- Та й булку…

- А до церкове озмете?

- Озму, озму…»

По-друге, сюжети історій. Часто вони доводять: щоб стало страшно, не потрібно вигадувати містичних чудовиськ чи монстрів, достатньо описати реальність без прикрас. Адже буття може бути моторошним з різних причин. Стефаник як ніхто здатний передати людські страждання, які є частиною людського життя. Він не часто говорить про причини цих страждань, але є їхнім транслятором. Автор уміє часом підібрати такі слова та створити з них такі конструкції, що мороз іде шкірою. Читаючи ці оповідання, виникають думки про те, наскільки не хотілося б опинитися там, серед його героїв. Він показує не лише життя наших предків, але і їхню смерть. Вона присутня майже у кожній новелі. А якщо не смерть, то самотність, а якщо не самотність, то нелюдська важка праця абощо.

«Я був щасливий. Коли я глядів дитиною в мамині очі, як по них сунулися тихесенько пречисті хмарки щастя, - я був щасливий. А тепер на ті очі смерть долоню поклала. А я шукаю щастя під небом і падаю…»

Традиція писання про село та селян в українській літературі тягнеться з часів Тараса Шевченка. Страждання селян є мотивом багатьох творів вісімнадцятого та першої половини дев’ятнадцятого століття. Ми бачимо ці мотиви і тут. Однак дослідники творчості Стефаника вважають його модерним письменником, таким, який відрізняється від попередників. Франко писав, що покутські селяни не жили настільки бідно, як описує Стефаник, його темний гіперболізований трагізм глибший ніж здається. Він говорить не лише про важку долю, але й про внутрішню екзистенційну кризу людей. Його герої розмірковують про життя, але це не банальні думки, а доволі непрості, часом навіть філософські, роздуми. Відомо, що історії цих оповідань поставали з реальних подій, які автор перетворив на художні образи, огорнувши їх страждальним емоційним тлом. Можливо саме так він відчував біль свого народу, настільки глибокою та близькою була йому доля співгромадян. У будь-якому разі, творчість Василя Стефаника є чимось унікальним в українській літературі.

Читайте також: ЧИТАЙ КЛАСИКІВ. Книги Степана Процюка

Замовити книгу

Підтримати проект

Слава Славський

Головний редактор, книжковий пропагандист

Сторінки автора у соцмережах: Facebook , Twitter , Instagram

author photo
poster