«Творчі люди»: як ідея стає книжкою

07.06.2023

Володимир Діброва, письменник, перекладач, есеїст

Звідки походять ідеї – це питання ще із часів стародавньої Греції займало філософів. Ми ж навіть зі свого обмеженого досвіду знаємо, що вони приходять «нізвідки» і вимагають, щоби ми їх «втілювали». Бо без цього не тільки мистецтво, але й весь наш побут звівся би до задоволення кількох базових потреб.

Для письменника недостатньо бажання писати вірші, драми чи прозу. Йому потрібен, як мінімум, слухач-читач-глядач, не кажучи про усю відповідну інфраструктуру (видавництва, книжкові форуми, фестивалі, конкурси, призи, літературна критика, книгарні, бібліотеки, тусовки, інтернет-видання, тощо). Без цього існування сучасної культури було б неможливе.

Я особисто не маю надійних контактів з багатьма ланками цього ланцюжка. Тому, щоб видати чергову книжку, я мушу все починати з нуля. Тобто шукати видавця, представлятися, чути про те, що я «призабутий автор», та (десь аж до 2021 року) платити за видання «зі своєї кишені».

Цього ж разу мені пощастило. Чернівецьке видавництво «Книги-ХХІ» без зволікань погодилося швидко видати мою збірку оповідань «Творчі люди», залучило до цього досвідченого редактора Олександра Бойченка, ще й заплатило гонорар!

Їхня добра воля – це немов магніт, який зібрав докупи та виструнчив різноплановий та фактично різножанровий матеріал, який до того перебував у формі чорнеток та ескізів. Навіть попередня домовленість із видавництвом була тим потужним поштовхом, який дозволив зробити цю збірку своєрідною мозаїкою або ж роздумами щодо природи творчості. Першим за часом написання було «Імена», тому це оповідання й відкриває збірку. Решта була створена протягом трьох наступних років (2020 – 2022). Більшість із них – про митців, які так і не відчули солодкого смаку шани та успіху. Я не збирався писати про невдах, але, мабуть, тут далося взнаки моє переконання, що якість творчості не залежить від того, що думає про неї так званий «широкий загал». Водночас, я не можу назвати це снобізмом або культом «невизнаних геніїв». Я зустрічав усіх цих людей. Вони були або й досі є моїми друзями. Деякі з їхніх рис я помічаю й в собі. Як і завжди в цьому «бізнесі», факти, клаптики життя та домисли змішані докупи і переплавлені так, що їх не впізнає й рідна мати. Єдиний виняток – останнє оповідання «Земляки». Воно є варіацією думи про Самійла Кішку. Дія там відбувається, умовно кажучи, наприкінці 17-го сторіччя, на Чорному морі, яке тоді майже з усіх боків входило у сферу впливу Османської імперії. І тут я повністю покладався на знання та інтуїцію відомого тюрколога Олександра Галенка. Завдяки майже щоденним консультаціям з ним я зміг відчути дух і реалії тієї епохи, коли українські козаки виборювали для нас право на існування. Я щедро призволявся як до його наукових праць, так і до тих джерел, які він мені радив. І за це я йому безмежно вдячний.

Вже здавши цю книжку до друку, я помітив, що за своєю композицією вона нагадує класичний рок-альбом часів моїх формуючих років. Добре це чи погано - судити читачам. Я також додав до кожного оповідання свої малюнки, бо люблю книжки з картинками.