онлайн-журнал про книги та літературу
Я почала з фіналу. Уява підкинула епізод, яким мала закінчуватися «Афера. І нічого більше». Він настільки мене вразив, що я вирішила — історія про Марту повинна завершитися саме так! Залишилося тільки вигадати, про що саме ця історія буде...
Це сталося влітку 2023-го. Уже рік я жила у Львові, рідний Сєвєродонецьк був окупований, не менш рідний Харків потерпав від обстрілів. Як і більшість українців, я вчилася жити по-новому у декораціях повномасштабної війни.
Через війну я й захотіла написати книжку. Себто я про це мріяла з дитинства, але протягом останніх років бажання стати письменницею у собі вбивала. Цьому є просте пояснення, за яке мені зараз навіть соромно. Я переїхала з Сєвєродонецька до Харкова, вступила в університет, потім знайшла роботу на місцевому телеканалі й зрозуміла… що навколо купа талановитіших за мене людей. А я хто? А я ніхто, подумала тоді. Мрії про письменництво полетіли в смітник, залишаючись там на невизначений термін.
Усе змінив 2022 рік. Ми з родиною опинилися в маленькому селі Кунча на Хмельниччині. Колишнє життя залишилося на іншому березі Дніпра, спонукаючи мене багато думати про свої 25 років на цій планеті. Під акомпанемент сигналу повітряної тривоги я запитала себе: «Невже ти не спробуєш? Невже не згадаєш про мрію, яка колись була сакральною для тебе?»
І я згадала. Згадала, як писала оповідання у зошитах, на пузатих перших комп’ютерах, як вдихала запах книги й мріяла колись написати свою. ЗСУ давали змогу жити, тож я вирішила більше не витрачати свої дні просто так. Занадто цінним став час на цій землі, у цій країні, коли ворог намагається чи не щодня забрати у тебе не тільки мрії, а й серцебиття.
І з’явилася головна героїня Марта. Я хотіла написати таку історію, яку б залюбки читала сама — про кохання, гумор, страждання, вибір, авантюру. Сюжет народжувався поступово, але врешті-решт сформувався в оповідь про пограбування, аб’юзивного колишнього та нестримне кохання, від якого неможливо втекти. До речі, на початку написання книги Марта мала бути жорсткішою. Якою вона мала бути кам’яносердечною!.. Але в процесі створення Марта виявилася значно людянішою, аніж я сподівалася. Ось так твої ж герої водять тебе за ніс.
Першу чернетку я написала протягом літа. Консультувалася зі знайомими юристами та друзями, фантазуючи над планом пограбування. Колись, сидячи на літній терасі у кафе, ми так гучно обговорювали способи викрадення золоту з Нацбанку, що відвідувачі почали на нас недобре коситися.
Писати мені допоміг марафон письменниці Юлі Кубай. Правила були прості: протягом місяця ти маєш щодня працювати над книгою (писати/редагувати/доповнювати). Така дисципліна мені прийшлася до смаку. З’явився навіть певний азарт — чи зможу я щодня писати по 1000 слів? А якщо підвищимо ставки до 2000?...
Після написання першої чернетки я звернулася до подруги, яка прочитала рукопис, дала багато влучних порад та найголовніше — вона мотивувала мене. Зізнаюся, я не була впевнена в «Афері…» Я не бачила на українському ринку книг з подібним жанром — авантюрна історія (але не класичний детектив), кримінал, любов, іронія… Але Анастасія дала мені дистанційного прочухана та сказала: «Дороби справу до кінця».
Власне, тому я і не здалася. Знайшла бета-рідерку Катерину, яка зі своєю сестрою вичитували мій роман вздовж та впоперек. Вперше я отримала відгук від незнайомих читачок, який грів моє серце (тоді вже почалася осінь). Потім я вступила на короткий курс від Litosvita. Текст роману був готовий, але я вчилася писати синопсис, редагувати, продумувати персонажів тощо.
На курсі письменницької майстерності я познайомилася з Богданою Романцовою з «Темпори». Тоді я ще не відправляла рукопис у видавництва, тож подумала — а чи не надіслати його в «Темпору»? Тим паче Богдана читала мій синопсис…
Якби я це зробила, «Афера…» побачила світ на кілька місяців раніше. Але тоді я запитала Богдану під час лекції — чи багато студентів курсу надсилають свої роботи в «Темпору»? Богдана назва приблизну цифру, я вжахнулася та вирішила видавництво не турбувати. Мовляв, вони й так потерпають від кількості рукописів, мій десь загубиться, він не вартий уваги…
Я зробила чергову помилку. Занадто багато думала за інших та критикувала себе, борючись з бажанням нікому Марту не показувати. Врешті-решт, наважилася відправити рукопис у «Темпору». Відмова мене вже не лякала — я знала, що хочу стати письменницею. Нехай мені прийдеться написати з десяток книг й отримати сотню «ні», але я продовжу писати. Бо це те, що справді для мене має сенс.
Це був кінець листопада. Я звільнялася з роботи, на якій провела п’ять років. Робота залишалася в Харкові, а я вже не могла бути частиною цього міста. Мені невимовно боліло, коли я вирішила замкнути двері у минуле й почати нове життя — з новими цілями, амбіціями, вірою у себе.
Увечері 30 листопада я виходила з усіх робочих чатів. Колеги прощалися зі мною, я прощалася з колишнім життям. Я закрила Telegram й за звичкою відкрила пошту. На мене дивився лист від «Темпори». Я навіть не хвилювалася, думаючи, що це проста відмова.
Але життя знову мене здивувало. Крізь щасливі крики й сльози я подумала — мені ніколи не слід було опускати руки. Коли ти зачиняєш одні двері, перед тобою виникнуть інші. Можливо, навіть ті, в які ти довго не наважувався постукати.
