14 фільмів про художників і сучасне мистецтво

20.05.2021

Переглядів: 1808

http://chytay-ua.com/

ПРЕАМБУЛА

Тема статті  настільки ж широка, як і саме мистецтво. З одного боку, фільми про відомих художників є одним із численних різновидів байопіків (фільмів-життєписів). З іншого – намаганням ознайомити загал з творчістю митця, оскільки часто про неї взагалі мало хто чув. Або чули і бачили, але не зрозуміли.

Важливе в статті

1. Хронологічні рамки. Вмістити в один текст весь всесвіт живопису не вийде. Фокусуємося на періоді від зламу академічного мистецтва (а саме від кризи імпресіонізму) і до сьогодення. 

2. Суб'єктивщина. Кожен автор має право на свої уподобання. Дана тема небайдужа авторці тексту: художня школа за плечима і курсові роботи з тем мистецтва. 

3. Жанр. Документалки залишаємо за бортом (навіть ті, де Ван Гога грає Бенедикт Камбербетч).  Хотіла б сказати, що говоритимемо про ігрове кіно (з акторами, без врахування анімації), але ні. Буде один виняток на межі ігрового кіно і анімації. 

4. Художник як ключовий персонаж. Ми не розглядатимемо фільми, де художники десь на 10-му плані. Пролітає «Мулен Руж» База Лурмана і «Опівночі в Парижі» Вуді Аллена. 

5. Особистість. Розглядатимемо стрічки саме про існуючих реальних художників. 

6. Фільми розташовані в хронологічному порядку відповідно до панування того чи іншого періоду в мистецтві. А щоб було цікавіше, будемо шукати в художників щось, що пов'язує їх з Україною!

Дві сентенції, про які варто забути

1. "Я нічого не розумію в сучасному мистецтві"

За цією фразою зазвичай маскується інша, а саме "то все якась тмутаракань, нічого не зрозуміло, а отже, не варте уваги". Тут одразу хочеться додати 2 коментарі. Перший: можливо, автор такого твердження розуміється і знається на античності чи середньовіччі? Давайте тоді про це поговоримо! Другий: пишатися незнанням чогось не є окрасою людини. 

2. "Моя дитина теж так може"

Зазвичай це стосується Мунка, Поллока, пізнього Пікассо тощо. Що ж! Якщо у вас справді геніальна дитина, то явіть її світу! Але в 99% ця фраза означає, що її автор зводить абстрактне або примітивне мистецтво до рівня дитячих каляків-маляків. Це прикро. Адже набагато краще знайти час і підняти свій естетичний і культурний рівень до розуміння таких понять. Зазвичай в контексті цього вислову ще згадують радянський анекдот про прибиральницю, яка вимела віником сучасне мистецтво, сплутавши його з купою сміття, або зі всього мистецтва 20 століття пригадують лише «Фонтан» Дюшана поза його контекстом і на цьому вибудовують своє зверхнє ставлення. 

Ну а тепер ПОЇХАЛИ! 

Дуже часто фільми починаються з закадрового голосу або вступного тексту, де глядача вводять в курс справ. Тож наш загальний вступ до всіх цих стрічок буде таким: в середині 19 століття академічне образотворче мистецтво досягло найвищої точки технологічності. Майстерність у реалістичному зображенні досягла свого максимуму. Тисячолітній рух до точної передачі того, що бачать очі, дійшов до своєї фінальної точки. 

Масла у вогонь додало мистецтво фотографії. Відтепер в художника не було потреби кристалізувати своє вміння передавати тканину на сукні настільки детально, щоб було видно найменшу складочку. І хоча професура у академіях мистецтв ще міряла все старими лекалами, вітер змін вже почав збурювати розуми і душі. Неможливо зупинити ідею, час якої настав! (гуглимо автора цитати). 

Еміль Муньє "Сніданок", 1882 р. – приклад академічного мистецтва

Глава 1. Імпресіоністи

Першими запит на зміни реалізували імпресіоністи. Як не важко здогадатися, імпресіонізм походить від слово враження (імпресія), тобто художник малює не світ, що його оточує, а своє враження від побаченого. 

Для прикладу розуміння імпресіонізму. Художника цікавлять не водяні лілії на ставку, а їхнє відображення на водяному плесі. Іншого творця цікавить не барменка в Фолі-Бержер, а її відображення у дзеркалі, чим воно відрізняється від неї реальної, і як у великому дзеркалі (читай дзеркало – метафора до усього мистецтва) відображається усе, що відбувається у великому задимленому залі з напівп'яною публікою, акробатом під стелею і десятками пляшок з алкоголем. 

Огюст Ренуар, художник-імпресіоніст

В художньому кіно, на відміну від документалок, імпресіоністи представлені несправедливо мало. Більше того, як і сам імпресіонізм можна розглядати останнім подихом академізму, так і чи не єдиний фільм про цю еру теж стосується буквально останніх передсмертних миттєвостей художника-творця. Йдеться про Огюста Ренуара. 

Одна із типових робіт Ренуара

Ренуар – єдиний імпресіоніст, у якого на картинах панує життєдайна енергія, жіноче тіло (переважно бодіпозитивне) квітне і пахне жагою до життя. А ще його творчість (хоч трохи і відійшла від класичної) сподобалася заможним французам аж настільки, що художник жив і горя не знав, картини його стабільно продавалися. Класична фраза про "голодного митця" Ренуара не стосується. 

"Ренуар. Останнє кохання" (2012, реж. Жіль Бурдос, сценарій Жак Ренуар). Картина сама виглядає як полотно. Насичені кольори, контражур у бронзовому волоссі, ніжне тіло "ідеальної натурниці" – все є. Але кіно дає більше. Воно поставлене за сценарієм правнука метра. І розповідь про останні роки діда стає дуже особистою. А додайте ще, що фільм танцює навколо трикутника: перша світова війна фоном, старий художник, що доживає останні дні, молода натурниця і син, що повернувся травмованим з поля бою. 

Цікаво? Еге ж. А ще додайте, що цей син і натурниця після смерті художника навіки зв'яжуть своє життя з кіно: дівчина стане акторкою, а син Ренуара, Жан, режисером. В 1975 році відбудеться почесне нагородження Жана Ренуара за неоціненний внесок у світовий кінематограф. 

У 1950-х роках французька кінопреса створює  культ режисера Ренуара. Франсуа Трюффо відзначав: «Він вплинув на всіх нас не тільки як кінематографіст, але і в світоглядному плані: як філософ, письменник, як людина великого розуму… Філософія Ренуара – терпимість, милосердя, бажання зрозуміти оточуючих... ». Серед відомих режисерів, що відзначають на собі вплив Жана Ренуара: Вуді Аллен і Мартін Скорсезе. 

Глава 2. Постімпресіоністи: чому і навіщо

Вони вже не вдовольнялися імпресіонізмом, бо це з їхньої точки зору було нудно і нецікаво, натомість намагалися відтворити навколишнє не через відчуття, а акцентуватися на самій суті речей. З'являється викривлена перспектива (натюрморт, який ви бачите спереду, чомусь верхівки чашок чи яблук показує вам з ракурсу зверху). 

В окремий рух постімпресіоністи були виділені вже пізніше, самі вони не гуртувалися. По суті їх єднало лише заперечення і відхід від імпресіонізму. І якщо прізвище «батька постімпресіонізму» (Поля Сезанна) назвуть не всі, то двох геніїв-самітників ви всі точно знаєте!

Чергові яблука Поля Сезанна)

Зустрічайте! Поль Гоген і Вінсент Ван Гог! (Як вже було сказано, Анрі Тулуз-Лотрек чекає на свій сучасний фільм, цікавий для широкої аудиторії, позаяк старезна картина 50х років і мюзикл двадцятирічної давнини не підходять для його глибокої історії.). 

Отож, Поль і Вінсент. І оскільки авторка так і не знайшла художнього фільму з обома, а історія їхньої дружби/ненависті тривала недовго, як спалах, і призвела до всім відомого інциденту з вухом, то буде дві окремі картини. (Всі чули про вухо, але варто загуглити все ж таки передісторію їхніх відносин, і обидві більш-менш відомі версії того, що сталося). 

Про Гогена: фільм "Дикун" (в оригіналі називається "Подорож на Таїті"), 2017 рік, реж. Поль Делюк. 

Стрічка розповідає, як через 3 роки після вищезгаданої історії Поль Гоген, за плечима якого закинута кар'єра банківського клерка і роки роботи художником-імпресіоністом, кидає все і їде на Таїті, знесилений і підточений хворобою. 

На екзотичному острові він зустрічає своє нове кохання, набирається нового досвіду і прямує назустріч до світового визнання. Екзотичне життя знято гарно, дівчина-таїтянка красуня, а Венсан Кассель в ролі Поля, можна сказати, навіть схожий візуально. Як мінімум ніс і вуха. Такий приємний фільм під особливий медитативний настрій. (До речі, можна знайти деякі паралелі і з особистою історією Касселя). 

Таїтянська пристрасть Поля Гогена

Гуглити: літературний спадок Гогена, а також Гогена-сатирика (так, його хвилювали не лише прекрасні таїтянки). 

Про Ван Гога: фільм "З любов'ю, Вінсент" (англ. Loving Vincent), 2017 рік, режисери: Дорота Кобєля і Г'ю Велчман. 

Це єдина у списку анімаційна картина, але стиль анімації тут на межі з ігровим фільмом. Унікальний проєкт польських і британських аніматорів, які об'єднали понад 100 (сто!) художників і створили шедевр. Фільм намальовано повністю так, ніби анімацію робив Ван Гог особисто, при цьому актори, задіяні у фільмі, намальовані реалістично і легко впізнаються у своїх мальованих копіях. І тут треба трохи відволіктися.  

Вінсент Ван Гог "Автопортрет"

Справа в тому, що про Вінсента створено і поставлено чи не найбільшу кількість стрічок про художників взагалі. Доля невизнаного генія плюсується з картинами, які більш-менш зрозумілі широкій аудиторії, помножується на міф про голодного і безумного художника – і на виході маємо тему, яка нікого не залишає байдужим. 

А що ж за анімація? Фільм розповідає історію розслідування смерті Вінсента через поштаря, який шукає, кому ж вручити останній лист художника, оскільки отримувач, брат Тео, теж вже на небесах. 

За структурою сюжет дзеркалить "Громадянина Кейна". Через головну лінію поштаря ми вислуховуємо цілу низку оповідей від людей, які були знайомі з Вінсентом, і подорожуємо від одного погляду на нього до іншого. Фільм тримає до останнього і завершується фіналом, який викличе у вас бурхливі емоції. 

Дуже шкода, що такий нетиповий анімаційний проєкт на Оскарі програв піксарівській дитячій "Коко". 

Гуглити: яку картину зі своїх робіт сам Вінсент вважав головною у своїй творчості, історію з вухом, а також про стосунки Вінсента з братом Тео. 

Глава 3. Експресіоністи і де їх шукати

Порожнє місце повинно бути зайняте, вакуум довго існувати не може, а оскільки на початку 20 століття імпресіоністи випарувалися з мистецького горизонту, постімпресіоністи так і не змогли об'єднатися, залишившись геніальними одинаками, то очолити мистецький поштовх вперед довелося експресіоністам. 

«Прекрасна римлянка» – станом на початок 2014 р. найдорожча картина Амедео Модільяні

Суть даної концепції полягала в тому, щоб через утроване "Я" художника і через його внутрішній суб'єктивний світ показати те, що відбувається навколо. Хронологічно цей рух співпав із ідеями Ніцше, Фрейда тощо. І зовсім не важко помітити, що художники часто страждають на психічні розлади більшої чи меншої важкості (про Ван Гога було вище). Серед експресіоністів тема душевних недугів ще більше розквітла, стала "фішкою" і ключовою поряд з темою людських пороків, гріхів, суїцидальних настроїв, загостреного еротизму тощо. 

Експресіонізм – всеохоплююча тема 20 століття. З ним боролися Гітлер і Сталін, знищувалися роботи в цьому жанрі, а творці або витурювалися авторитарними і тоталітарними режимами, або фізично знищувалися. Експресіонізм – це і про літературу (Кафка, який вже став мемом, Стефаник, Рільке, Майрінк, Хвильовий із "Я романтика"…), і про музику (О. Скрябін, Прокоф'єв, Лятошинський), і про кіно (Фріц Ланґ), і про архітектуру. Але обмежимося художниками. На щастя, їх стільки, що вистачить, аби ще років 100 було про кого знімати.

В Парижі. Амедео Модільяні

Італійський єврей у Франції, скульптор і художник, життєпис якого з вільними допущеннями упакований у захоплюючу історію, помножену на реальні хвороби, хронічний алкоголізм і нестримну сексуальність. Назва картини "Модільяні", виробництво США, режисер Мік Девіс, 2004 р. Якщо ви шукаєте динамічний фільм, в якому навіть є арт-баттл, – вам сюди. 

Амедео Модільяні

Фільм відходить від реальних подій, проте доносить головний месидж творчості Амедео Модільяні настільки глибоко і потужно, що у глядача не буде іншого виходу, окрім як закохатися у картини маестро усім серцем. Окрім того, стрічка всіма фібрами намагається занурити глядача у богемний Париж 1910-1920-х років, пропонує цілу плеяду митців, нехай і на другому плані, зате дуже влучно і виразно. Ви пронесетеся вихором повз Пікассо, Утрілло, Кокто, Сутіна і навіть Дієґо Ріверу…

Гуглити:

1) ... а краще завантажити саундтрек до фільму. Дуже цікаво слухати франкомовний реп на фоні класичної музики. Дізнатися більше про Жанну Ебютерн і її трагічну долю. 

2) про стосунки Модільяні і Анни Ахматової

У Відні, австрійський бель-епок. Еґон Шіле

Вашій увазі пропонується небанальний підхід до питання австрійського експресіонізму. Значно простіше було б піти протореним шляхом і додати постер фільму про Клімта з Малковічем ну або фільму про повернення картини "Золота Адель" власниці ("Жінка в золотому"). Але ми ж не шукаємо легких шляхів! 

 Еґон Шіле "Автопортрет"

Тож – "Шіле: смерть і дівчина", 2016 року (Австрія/Люксембург, режисер Дітер Бернер). В головній ролі досі невідомий, але талановитий Ной Сааведра (ага, як Сервантес). 

Короткі факти про Еґона Шіле:

• Член "клубу 27" ще до того, як це стало мейнстрімом

• Жертва пандемії і відсутності вакцини від підступної "іспанки"

• Жертва наклепу з боку простих людей, які готові були знищити художника

• Був звинувачений у харасменті і педофілії, ще до того, як це стало мейнстрімом

• Його роботи і досі будоражать особливо віруючих, особливо своїми навколо релігійними темами, вивернутими назовні

• Позичив натурницю у Клімта, але не повернув

Еґон Шіле "Смерть і дівчина"

Тепер про фільм. Він починається повільно і поступово прокрадається у вашу душу. Як його дивитися? Пропоную алгоритм:

1. Вигнати дітей і дуже віруючих з кімнати

2. Нагуглити графіку Шіле. 

3. Видихнути

4. Почитати про різницю між порнографією і високим мистецтвом

5. Відчути силу мистецтва

6. Вдихнути, можна випити води

7. Увімкнути фільм

Глава 4. Кубізм в окремо взятій родині

Не важко здогадатися, що ця глава присвячена "метру, на якого рівняється все 20 століття". Художник, що став своєрідним мірилом таланту, йде в ногу з часом, розвивається, вигадує цілі нові жанри і концепти. Зустрічайте, Пабло Дієго Хосе Франсіско де Паула Хуан Непомусено Марія де лос Ремедіос Сіпріано де ла Сантісіма Трінідад Кліто Руїс-і-Пікассо, відомий світу як Пабло Пікассо. 

 

Франсуаза Жильо і Пабло Пікассо

Будь-який художник, який жив паралельно з ним і після нього, так чи інакше вступав з Пікассо у віртуальний (або реальний) діалог. Пікассо – це точка відліку вільного мистецтва. Його неможливо не любити. За творчість, за потужну енергетику, за стійку незламну позицію (а радше опозицію тоталітаризму). 

 

Пабло Пікассо "Герніка"

Фільм називається "Життя з Пікассо" (1996, реж. Дж. Айворі, в оригіналі дослівно його назва "Пережити Пікассо/ Вижити з Пікассо" (Surviving Picasso). Акценти фільму зміщені на особисте життя метра у виконанні сера Ентоні Гопкінса. Чим не привід ознайомитися із менш популярними його ролями поза межами Ганнібала-канібала чи цьогорічного «Батька»? Тож Гопкінс= Пікассо, ключовий персонаж, навколо якого все крутиться, але розповідь ведеться  від імені його N-ної за номером "дружини". Чому в лапках? 

Наскільки у творчості Пікассо був неперевершений, настільки ж нестерпним він був в особистому житті, що поєднувалося з пошуком нових вражень, відсутністю моральних орієнтирів (читай, не було установок на сімейні цінності). 

Рано чи пізно зустрілася і йому сильна жінка. В даному випадку вже дуже зрілий і ексцентричний Пабло зустрічає юну Франсуазу Жильо, яка потрапляє в тенета нездорових відносин з Пабло, тягнучи на собі двох дітей і не отримуючи від вже визнаного художника коштів навіть на їжу. 

Десять років, які змінили її життя. Історія про Франсуазу і Пабло, але на екрані з'являються й інші його жінки, в тому числі єдина законна дружина, родом з України, балерина Хохлова. Власне, саме через Хохлову на ранніх фото Пабло іноді постає в українській вишиванці. 

Франсуаза Жильо і Пабло Пікассо

Франсуаза Жильо і Пабло Пікассо

Постать Жильо унікальна. По суті, це єдина жінка, яка змогла вижити після Пікассо (не впасти в депресію, не покінчити життя самогубством, не потрапити в психлікарню, як інші). Художниця і графік, нагороджена Орденом почесного легіону! Викладачка мистецтв, мемуаристка, після Пікассо одружувалася двічі. Останній шлюб приніс їй щастя, чоловіком став один із розробників вакцини проти поліомієліту – вірусолог Джонас Солт. Це диво, але вона ще жива, в листопаді 2021 р. їй буде сто років. 

Кіно мало вам розкаже про кубізм, про захоплення Пікассо наївним мистецтвом, про його вплив на подальший рух. Зате ви отримаєте задоволення від особистої історії, розказаної легко і дотепно. Гопкінс відривається на всі 100. Чого вартий жарт: Парижанки, коли хочуть образити, кажуть: «Хай тебе намалює Пікассо! Око на шиї, ніс на голові!»

Глава 5. Наївне мистецтво. Американський континент

Канада

Фільм "Моді" 2016 року режисера Ейслінга Волша розкриває життя маленької людини із непереборною жагою до творчості попри усі перепони на її шляху. Мод (Моді) Кетлін Льюіс – канадська художниця, яка народилася без підборіддя, мала проблеми зі зростом, а також все життя страждала на артрит. Але це не зламало її волю і потяг до прекрасного. 

Намальовані маленькими скрюченими ручками, її картини живі, дихають і спілкуються з глядачем. Відірватися від цього "примітивного" (насправді, ні) мистецтва неможливо. Примітний діалог, записаний з її слів, між чоловіком художниці та їхнім сусідом, який дивується, чому вітальні листівки з картинами Мод продаються так дорого:

-Моя дитина може так само! Ще й краще!

-Але твоя дитина не намалювала нічого!

Канадська художниця Мод (Моді) Кетлін Льюіс  

Важко склалася і сімейна історія художниці. Вона втратила батьків, жила з тіткою, закохалася в торговця рибою і жила з ним в їхньому маленькому бідному будиночку, обмальовуючи все навколо. Стіни, меблі, вікна, просила сусідів дати їй розмалювати і їхні домівки теж. Аж поки не стала відомою. А після смерті художниці грабіжники вбили її чоловіка, намагаючись викрасти майно. Зараз будинок Мод перетворено на музей, він є окрасою Нової Шотландії у Канаді. 

Одна з робіт Моді Льюіс  

В 2017 історія Мод нарешті була екранізована. Вийшло дуже ніжне і проникливе кіно, в головних ролях – Саллі Хокінс і Ітан Гоук. Подивіться, ця історія розтопить ваше серце. 

США

Трохи в іншій манері, але теж своєрідно і ні на кого не схоже творить нині ще жива художниця, ім'я якої теж закарбувалося завдяки кіно. Історія Маргарет Кін відтворена у фільмі "Великі очі" режисера Тіма Бьортона (2014). Так, Бьортон може знімати не тільки фріків у виконанні Джонні Деппа і колишньої дружини. Іноді він береться за байопіки, але історія повинна бути настільки ж небанальною, як у Маргарет Кін. 

Чим вражає її історія? Уявіть США 50х років, ера післявоєнного відновлення економіки і усталених патріархальних традицій. В окремо взятій родині жінка-художниця творить картини, які відрізняються неповторним стилем і розлітаються, як гарячі пиріжки. Але є одне але. Підписує вона їх іменем чоловіка, який у суспільстві, власне, і вважається художником. А доля жінки – ККК, ні не білий балахон з дірками для очей і підпалювання хрестів, а діти-кухня-церква. Які збіса малюнки? До якогось моменту Маргарет це терпіла, а потім її прорвало. Аж до судового процесу. 

Емі Адамс і Маргарет Кін

Щодо фільму. Тім Бьортон з задачею впорався. Хочеться лізти і гуглити картини Маргарет. Емі Адамс – не тільки жінка Супермена, а ще й круто виглядає у ролі художниці, що виборює своє право на свої ж роботи. Крістоф Вальц завжди прекрасний, і не тільки у Тарантіно!

Гуглити: дружбу Бьортона і Кін, а також її вплив на сучасну анімацію. 

Глава 6. Абстрактний експресіонізм 

Джексон Поллок. Як багато в цьому імені для мистецтва взагалі і для аукціонних торгів зокрема! Тривалий час саме він був найдорожчим американським художником. Але і його корона була знята. Ким? Про це трохи далі. А зараз про Поллока. Фільм "Поллок" 2000 року став першою режисерською роботою Еда Гарріса, де, власне, він і зіграв головного героя. 

Джексон Поллок на фоні своєї роботи

Джексон Поллок – художник-абстракціоніст, з яким зазвичай і пов'язані інсинуації щодо "я теж так можу". Чому? Через винайдену ним манеру письма шляхом нанесення фарби прямо сплесками-потоками. 

Фільм розповідає про період життя художника від 1941 р. до його загибелі. Від відчайдушного пошуку себе до утвердження на вершині мистецьких колекцій. Від самотності до сімейного щастя, яке він і зруйнував власними силами. Власне, про сім'ю: оповідь в фільмі йде від імені дружини Джексона, Лі Краснер. 

Джексон Поллок "Конвергенція №10"

І якщо вам це прізвище здалося американською версією слов'янського слова, то вам не здалося. Батьки Лі тікали від єврейських погромів в царській Росії (а ще точніше, з території нинішньої Вінницької області). 

Головний герой стрічки – Джексон Поллок, який у найтяжчі миті свого життя вистояв, бо чув від дружини: "Джексоне, ти великий художник, я в тебе вірю". Що ще може хотіти почути чоловік від дружини? А Джексон знайшов, до чого доколупатися. На те він і геній. Під кінець життя він взагалі розстався зі своєю Лі, обравши молоду коханку у виконанні Дженіфер Конеллі (та сама із "Реквієм за мрією").

Лі Краснер

Фільм відрізняється тим, що в ньому справді багато саме про творчість. Яким чином Джексон дійшов до своєї фірмової техніки "шаманських танців із банкою фарби"? Подивіться. А Марша Гей-Харден у ролі Лі Краснер, до речі, отримала Оскара за цю роль! (Не тільки ж у "Імлі" Стівена Кінга їй грати.). 

Гуглити: як режисер Девід Кроненберґ використав стилістику Поллока для свого фільму "Космополіс". А ще погугліть, як овдовіла Лі Краснер зайнялася своєю творчістю і чого досягла. 

Глава 7. Поп-арт із лемківським корінням

Енді Воргол (він же Андрій Варгола) – культова особистість не тільки через «вигадання» поп-арту, а і через його вплив на мистецтво як таке. 

Енді Воргол

Для прикладу, була собі Мерілін Монро, актриса не те, щоб дуже, але культова особистість з темною історію кохання з вбитим президентом і його теж вбитим, але пізніше, братом. Ок. Секс-символ. Але навіки іконою вона стала після того, як її у своєму диптиху зобразив художник Енді Воргол. До речі, диптих не випадковий. Це одна з класичних форм церковного живопису, читай, диптих з Мерілін – ікона на вівтарі нової релігії – маскульту.

Найвідоміші роботи Енді Воргола

Поп-арт виник як антипод абстрактному експресіонізму Поллока, де на противагу грі кольорів, потоків, силі мазка тощо, головною темою є месидж про те, що мистецтво – це не про обраних. Мистецтво навколо нас і всюди. Воно є складовою нашого життя. 

Проста пляшка кока-коли є мистецтвом, вона несе в собі ідею і красу. Мистецтво – це не про злих наглядачок на протертих стільцях в Ермітажі чи Третьяковці, це про сьогодення і про усіх нас з вами. Геніально, скажете ви. Саме так. Тому на картинах і з'явилися звичайні предмети. Тому мистецтво почало бути частиною інтер'єру. Туди ж, тільки щодо музики, стиль ambient. 

"Я спокусила Енді Воргола", 2006

В кіно історія Воргола розповідається в контексті його стосунків із культовою моделлю Еді Седжвік (Сієна Міллер). А Енді в кіно грає Ґай Пірс (про його іншу роль тут). В оригіналі назва звучить як "Фабрична дівчина" (Factory Girl) і відсилає до Фабрики, так називалася нью-йоркська студія художника. Крім цих двох персонажів у фільмі є аллюзія на Боба Ділана (музикант, до якого йде Еді) у виконанні Хайдена Крістенсена (aka Анакін Скайвокер,тільки без світлового меча і не обраний).

Фільм захоплюючий попри те, що ми знаємо, чим усе скінчиться. Дивитися варто. Міллер перевершила саму себе, вона не просто грає, вона і є Седжвік. 

Та повернемося до питання про лемківське коріння. Батьки Енді з русинського села Микова, нині там живе 150 людей, знаходиться воно на польсько-словацькому кордоні, до Другої світової було заселене лемками, які після етнічних чисток були змушені або емігрувати, або були виселені вглиб Польщі і асимілювалися (а кому не пощастило, був виселений в Сибір). Мати Енді, Юлія Завадська, була дуже набожною і хрестила народженого вже в Америці сина в греко-католицькій церкві. Як бачимо, сімейна набожність не завадила Енді вирости скандальним епатажним художником з революційною творчістю і неординарним способом життя. 

В контексті українського сприйняття постать Воргола нагадує ставлення до Вільгельма Габсбурга-Лотаринзького (aka Василь Вишиваний). Якщо одним словом то "і хочеться, і колеться". Хочеться відчувати причетність до великої людини світового рівня. Колеться – сексуальна орієнтація і особисте життя, яке йде в розріз з традиційними сімейними цінностями з агітплакатів Гітлера / Сталіна / Путіна. 

Гуглити: Воргола у вишиванці, якщо знайдете))

Глава 8. Іноді вони повертаються. Неоекспресіонізм

Травень 2021. Всі новинні агентства світу гудять як бджоли: картину американського неоекспресіоніста Жана-Мішеля Баскія на аукціоні «Крістіз» продано за 93 млн доларів! Баскія закріпив свій попередній успіх із 110,5 млн доларів за картину і претендує нині на звання головного художника 20 століття!

Найдорожча картина Жана-Мішеля Баскії, "Без назви", 1982 р. Їі вартість – 110,5 млн дол. 

Хто це і чому він тут? Жан-Мішель, американський художник змішаного походження, вважається іконою панк-мистецтва, а за загальною класифікацією належить до напряму неоекспресіонізму. Тобто це повернення експресіонізму після забуття. 

Відкрив його для світу Енді Воргол, який оцінив творчість нікому невідомого юнака максимально високо. За своє коротке життя (27 років) художник створив безліч полотен, унікальність яких у своєрідній подачі. Картини його напряму спілкуються з глядачем. Сорок років художника немає, а творчість його мегаактуальна і жива. Навіть якщо починає здаватися, що картина незрозуміла, на інтуїтивному рівні відчутно її силу і потужний месидж. А це коштує дорого. Це і є вища майстерність: бути актуальним навіть тоді, коли тебе фізично вже давно нема. 

Жан-Мішель Баскія

Починав Жан-Мішель із самого дна. Малював графіті на вулицях Нью-Йорка. Разом з другом вони зробили цикл графіті з підписом SAMO. Цей загадковий SAMO спілкувався з глядачами через малюнки і підігрівав інтерес до себе. Аж поки молодий Жан-Мішель не вийшов на свого головного друга і наставника по життю Енді Воргола. Причому останній заявляв, що юнак Жан-Мішель пішов набагато далі і є більш обдарованим, ніж він сам. 

Як і багато хто з перелічених художників, а особливо експресіоністів, родинна історія Баскії темна і трагічна. Батька ні сном ні духом, а мати у психлікарні (десь змахнули сльозу Егон Шіле, Ван Гог і Мунк). 

А як щодо кіно? "Баскія", фільм 90-х років, більш за все приваблює тим, що в ньому відчувається подих вісімдесятих, оскільки від зазначеного періоду до зйомок пройшло зовсім мало часу. Ну і ще – фільм вражає неймовірним акторським складом. Навіть якщо вам не цікавий Баскія (а це дуже дарма), зверніть увагу на Девіда Боуї у ролі Енді Воргола або на молодих Гері Олдмена, Віллема Дефо чи Бенісіо Дель Торо. Боже, там навіть весела вдова Курта Кобейна є! 

В головній же ролі виступив дебютант Джеффрі Райт. Це зараз він є в бондіані, а також в безлічі якісних серіалів, як-от перший сезон "Світу Дикого Заходу". Та і в прийдешньому ж «Бетмені» він буде. А тоді, у 90х, це була його перша роль. Взагалі. Перша поява на екрані. Це дуже цікаво, а особливо коли біля тебе Девід Боуї. (про фільм сина Боуї – тут). 

 

Девід Боуї в ролі Енді Воргола

Діалог Баскії з журналістом:

-Скажіть, як ви себе почуваєте, коли вас називають головним чорним художником у світі?

-Я не чорний художник. У мене і інші фарби є!

І головне! Усі актори фільму грали БЕЗКОШТОВНО! Так, навіть Боуї. Чому? Бо вони усі прониклися долею художника, який рано покинув цей світ.

Глава 9. Як поєднати абстракціонізм і фотореалізм? Відповідає найбагатший художник у світі

У 2018 році німецький режисер, який до того вже отримав Оскара за "Життя інших", Флоріан Генкель фон Доннесмарк, показав широкому загалу свою наступну стрічку під назвою "Робота без авторства". Історія дуже вільно переповідає біографію німецького художника Герхарда Ріхтера, але фокусується на роздумах про долю творчої людини при різних політичних режимах. 

Головним героєм фільму є вигаданий художник Курт Барнерт (прообраз Ріхтера), на долю якого випадає жити і творити за буремних 30-70х років у Східній Німеччині. Неважко здогадатися, що чекає на художника. Дитинство за гітлерівців, юність за радянської окупації і нарешті втеча у вільну ФРН західного зразка. 

Герхард Ріхтер

Попередження. Фільм триває три години. Це повноцінний триптих, що складається з трьох частин тривалістю по годині кожна. Але той, хто пройде весь шлях з головним героєм, буде нагороджений якісним кіно і безліччю роздумів. 

Нині Ріхтер, якому скоро стукне 90, вважається найвпливовішим зі всіх нині живих художників. Кожна його робота оцінюється в мільйони. Найцікавіше, що під час створення фільму сам художник приймав участь у його розробці і дав згоду на деякі родинні матеріали, проте фінальний результат виявився неочікуваним. Хоча, на думку представників Ріхтера, це єдиний фільм, де точно показано творчий процес. Без пафосу і надлому. А таке висловлювання є кращою рекомендацією для перегляду. 

Герхард Ріхтер "С. з дитям" 1995 р.

Поза главами. Це просто сюр якийсь. Сюрреалізм як зцілення від внутрішніх страждань

З фільмами про сюрреалістів не все так просто, як здається. З одного боку це розпіарена "Фріда", яка навмисне викреслена зі статті. Не тому, що творчість художниці не цікава, навпаки. Просто фільм заяложений і всі його бачили. Він став своєрідною візитівкою Сальми Хайєк, яка нині виступає переважно в ролі дружини мецената і мільярдера, на чиї кошти відновлюють згорілий Нотр-Дам. 

Поговоримо про інший фільм, який значно менш відомий, але піднімає тему глибинних проблем художника, які він вирішує, виставляючи свій хворобливий внутрішній світ напоказ. Це фільм про таємне почуття, яке попри бажання його приховати все одно вилазить боком для усіх учасників особистої драми. Історія складна, заплутана, побудована на глибокому зануренні в особисті переписки, спогади оточуючих і міжнародні судові документи. 

Сальвадор Далі "Маленькі попелинки"

Інтрига? Тут вона є. Однак і відповідь лежить на поверхні. Коли ми кажемо сюрреалізм, ми ж не про Фріду згадуємо, а про рятівника сучасного мистецтва Сальвадора Далі. (Рятівник – це значення його імені і самоназваний титул короля епатажу від живопису). А що ж це за моторошна прихована історія, про яку нам розповість картина?.

Федеріко Гарсія Лорка

Почнемо здалеку. Іспанія, яка зберігала нейтралітет протягом Першої світової, на початку 20-х років залишалася максимально консервативною державою. Наприклад, на студентських танцювальних вечорах хлопці обов'язково повинні були бути в костюмах і триматися на зазначеній відстані від партнерки. Повністю контролювалося і сімейне життя. Влада католицької церкви над політичним, суспільним і особистим життям людини була безмежною. 

Але і в такому консерватизмі траплялися острівці напівсвободи. Одним із них був гуртожиток для творчої обдарованої молоді. Одного дня на одному поверсі в цьому веселому молодіжному гуртожитку зібралися Сальвадор Далі, Луїс Бунюель і Федеріко Гарсія Лорка. (Щось схоже можна знайти в історії про бітників). Різні етнічно, станово (а були ж стани в тодішній Іспанії), релігійно – всіх їх об'єднало те, що вони не могли не відчувати wind of change, що просто витав в повітрі. 

Як ми знаємо, долі цих трьох розійдуться. Один поїде в Париж і Америку та буде загрібати грошики, та так, що навіть назбирає на замок. Другий стане уславленим режисером, фільми якого закарбуються серед світових здобутків. Ну а третій отримає кулю в лоб (і не тільки в лоб), а тіло його так і не буде знайдено. 

Спадок усіх трьох для світової культури важко переоцінити. Від чупа-чупсів у кожному супермаркеті до стрічок, які і досі йдуть на ретроспективах. Ну а Лорка... Лорка і зараз є на українських театральних сценах, взяти хоча б «Йерму». 

«Хм…- скажете ви, – а де ж покрита пітьмою страшна таємниця, з якою нарешті здмухнули пил і відкрили її широкому загалу?». Все просто. Це непрості стосунки між Далі і Лоркою. Причому сила фільму саме в тому, що уся творчість Далі після перегляду стрічки переосмислюється, а  руки тягнуться гуглити і перевіряти, а чи так усе було?

Фільм називається… отут складно. "Відлуння минулого". Але ця назва – калька з російської адаптації. Буквальний переклад назви – "Маленькі попелинки" або "Неглибокі рештки". А якщо дивитися в контексті, то це назва першої сюрреалістичної роботи Далі, на якій є частина тіла, що почала розкладатися, і портрет Лорки. 

Назва є. Сюжет теж. Тепер про фільм. Це колаборація англійців і іспанців. Головна роль у персонажа Лорки, якого грає іспанський актор Хав'єр Бельтран. Треба сказати, грає він так, що здається, це і є поет власною персоною. Буквально на днях авторка тексту писала з дитиною реферат і зустріла на сайті рефератів навчальну презентацію по творчості поета Гарсія Лорки. Там на титульній сторінці над роками життя красувалося фото. Ні, не поета. Хав'єра Бельтрана в образі з фільму.

Хав'єр Бельтран в образі Лорки

Хав'єр Бельтран в образі Лорки

Екранне ж кохання головного героя, юного і зухвалого художника, який проводить експерименти зі своїм волоссям і тільки ступає на шлях епатажу, грає зовні не схожий на свого прототипа Роберт Паттінсон. І так, це було ще до тої ...логії, яка навіки забруднила його фільмографію. Сходження в надра безумства він зіграв у свої 21, в антракті між поттеріаною і сутінковою сагою. 

Фільм дає ключ до розуміння творчості одразу двох митців, слова і пензля. І якщо до цього ключа пазл ніяк не складається, то після фільму ти виходиш ошелешений, б'єш себе долонею по лобі і кажеш: "Тооочно! Ну тепер точно все ясно! І як я раніше не здогадувався, які таємниці розривали Далі, вихід яким він дав лише перед смертю!". 

Ні, не Ґалу свою він кликав перед очима вічності. Не Ґалу, і до речі, у фільмі виводиться ім'я Ґала від галушка! Привіт, українське питання! (А вимовляв Сальвадор ім'я Ґали з наголосом на останню А, таким чином ім'я означало "свято"). 

Режисер старався. Покадрово відтворені майже всі існуючі спільні фото Лорки і Далі. Цитується "Ода Сальвадору" і вправно відіграються всі офіційні спогади, які є на руках у дослідників. 

Тож фільм однозначно вартий уваги. Але треба зазначити, що перша половина фільму йде важче. Зате із середини просто кров закипає, і останні 30 хвилин фільму навіть дерев'яного Буратіно перетворять на П'єро. Просто саме останні хвилин 30-40 – це квінтесенція всього, що хотів сказати автор на дану тему. 

Увага! Фільм не дитячий. Хоча найжахливіші подробиці (як-от зґвалтування перед стратою), на щастя глядача, заховані за тонкими натяками. І це на краще. Бо після такого, мабуть, вивертатиме навіть найстійкіших глядачів.

Взагалі цю історію чим більше риєш, тим більше вона тобі дає. Від «а піду я збірку віршів перечитаю» до відкриття, що мати хокеїста-гордості всього СРСР Харламова була баскською втікачкою із Іспанії часів громадянської війни. Авторка статті стоїть на тому, що події в Іспанії були передвісником і репетицією Другої світової (роль Радянського Союзу в тій всій історії ще буде доповнюватися і доповнюватися, наприклад, історією зради за спиною союзників). 

Гуглити:

1. Як Ґала вчилася із сестрою Цветаєвої

2. Які фільми зняв Бунюель, і які спогади про ці події лишив він

3. "Андалузький пес" і розрізання ока. Що це? Хто такий цей пес?

4. Історію логотипа чупа-чупсів. 

 

ПІСЛЯСЛОВО…

Стаття вийшла дуже довгою, навіть попри всі самообмеження, та не покидає надія, що вона знайде свого читача і стане поштовхом до подальшого пізнання світу прекрасного. Бо попри все людина прагне до прекрасного і шукає його всюди. Нехай цим прекрасним буде не блискучий контент у гіфках, а таке своєрідне, нестандартне і вистраждане нове мистецтво. Нехай навіть для його розуміння треба напружитися, результат зусиль точно буде вартий старань! 

Ну і наостанок. Авторка сподівається, що колись світ побачать ігрові фільми і про наших художниць 20 століття: Катерину Білокур та Марію Примаченко!  

Алла Міліневська

Люблю кіно в усіх його проявах. Трохи пишу. Намагаюся ділитися своїм кінодосвідом з друзями і тими, хто зі мною на одній хвилі

author photo