Битва Добра і Зла у "Грі в кальмара"

05.12.2021

Переглядів: 395

http://chytay-ua.com/

 ОБЕРЕЖНО, СПОЙЛЕРИ!!!

У вересні цього року на платформі Netflix вийшов серіал «Гра в кальмара». Це нова робота південнокорейського митця Хван Дон Хека, що виступив заразом сценаристом і режисером цього фільму. За лічені тижні «Гра в кальмара» здобула виняткову популярність: мільйони глядачів у всьому світі подивилися й оцінили її, тисячі блогерів розібрали на складники кожен епізод, а численні фанати не втомлюються вигадувати все нові й нові фішки, дотичні до головних посилів цієї роботи. 

Чи чекали творці «Гри в кальмара» на такий успіх? Певно, що так, адже йдеться передусім про продукт масової культури, де взаємодія з колективною свідомістю – принцип, закладений у розбудову художньої реальності. Якщо серіал, розрахований на сприйняття мільйонною аудиторією, не оперуватиме метамовою масового мистецтва і відтак лишиться незрозумілим, то в чому тоді сенс? 

Отже, ми побачили грандіозну роботу, яка тривала не один рік, де культурні коди й сюжетні ходи склали своєрідний симбіоз – гнучкий, динамічний, емоційно вражаючий. Механізм розбудови серіалу до геніального простий і зрозумілий, у чомусь подібний до бінарної системи, коли треба весь час обирати між двома позиціями: синя чи червона фішка на станції метро; одноманітне існування або гра в ілюзорному антисвіті; і зрештою, страшний вибір, що його нав’язує гра, між життям і смертю. 

Ця бінарність виступає змістотворчим принципом багатовимірної реальності фільму. Ідеться про основну філософську концепцію (а їх загалом у «Грі в кальмара» чимало), вісь, навколо якої розбудовано яруси або рівні цього, безумовно, захоплюючого дійства. Ми бачимо чорно-білий світ, де триває безкінечна битва між добром і злом, де упосліджені боржники, чиє життя може обірватися кожної миті, протиставлені vip-ам у масках, а сіра буденність безрадісного існування зримо контрастує з яскравими кольорами ігрового павільйону, стилізованого під райдужний майданчик із безжурного дитинства. 

 

Воднораз серіал репрезентує сумний світ погибелі й розвінчання всіх моральних цінностей, малоцікавий сам по собі (кому ж захочеться споглядати очевидну статистку й аналізувати причини соціальних негараздів?). Утім, глядача знаджують екзотика Сходу й обіцянка незабутніх емоцій під час перегляду смертельних перегонів, адже гра на виживання приголомшує й шокує. Сидячі на дивані, відчуваєш викид адреналіну зрідні тому, що отримуєш під час кружляння в мертвих петлях на американських гірках. Напевно, саме це й приваблює глядацьку публіку. Хоча, цілком можливо, хтось відстежить більш глобальні речі, не підвладні раціональному поясненню.

Отже, на передньому плані в серіалі Хван Дон Хека гра на виживання, яка пропонує казкове багатство, що його середньостатистична людина не спроможна ані заробити, ані, по суті, витратити попри найхимерніші потреби й забаганки. І хай глядача не вводить в оману своєрідна рамка фільму – перша і дев’ята серії, що виконують роль пролог й епілогу та зображають життя головного героя до і після участі в шоу. Серіал насамперед розказує про гру, побудовану на безневинних дитячих змаганнях і забавках, які збочений розум дорослого світу перетворює на смертельні перегони. 

Фільм імітує реаліті-шоу, де дяді і тьоті гинуть за можливість наблизитися на один крок до штучного сонця – кулі з грошима. Подібно до справжньої зірки, це грошове світило підтримує життя в гравцях, чий потяг до азартних ігор та інші злочинні нахили вже давно переважили будь-які людські прояви й емоції. 

Творці фільму розгортають перед глядачами своєрідний соціальний експеримент, страшний за своєю суттю, коли основній перевірці піддається не розум, а душа людини, її здатність співчувати, співпереживати, чинити милосердно, зрештою, любити ближнього. Вимір людського в людині, що впродовж буремного ХХ століття неодноразово актуалізувався й піддавався випробовуванням у страшних лещатах нацизму, сталінізму та інших «ізмів», знову виринає на поверхню й постає під своєрідним мікроскопом у спеціально спроектованій реальності. 

Гравці, котрі потрапили на безлюдний острів із побудованою «ареною» для дійства, уже зробили свій перший вибір (може, хтось таки помилково, і тоді лишається мізерний шанс відмовитися від гри після голосування), вони вже потвердили, що тварне, гріховне в них превалює над духовним. Відтак учасники гри засвідчили, а далі тільки підтверджуватимуть припущення організаторів гри: азарт виграшу значної суми переважує над добром і любов’ю, переважує навіть над інстинктом самозбереження, породжує небачені жорстокість і байдужість. То, може, гонитва за наживою, конкуренція в грі – основні рушії нашого життя? Можливо, усе навколо тільки гра і життя поза її межами позбавлене сенсу?

Як не дивно, саме головний герой серіалу – невдаха Гі Хун – розвінчує стереотип всесвітньої гри: прагнення грошей будь-якою ціною. Дивіться, ніби кажуть нам творці серіалу, цей трикстер, що не належить ані світу добра, ні світу зла, має поновити рівновагу між ними, бо від його вибору залежить, чи будете ви глибоко розчаровані в людині, чи знову повірите у високі ідеали гуманізму. 

Ідеться, власне, про різновид казкового дурника: «Прозорливий ідіот», – говорить про головного героя його суперник, розумник Сан У. Головний герой прибуває на гру останнім, його номер 456 є завершальним. 

На перший погляд Гі Хун опинився у «Грі в кальмара» за збігом обставин. І звісно, ніхто з vip-ів не робить ставку на такого гравця, бо не вірить у його потенціал. А й справді: упосліджений боржник, що у свої 47 років живе з матусею і ледь не за її рахунок, азартний гравець, нікчемний чоловік, від котрого давно пішла дружина і змогла розбудувати інші стосунки, і нікудишній батько… До того ж Гі Хун – людина без певних освіти і фаху (саме він грався з іншими хлопчаками зі свого району у «Гру в кальмара» на початку фільму, тоді як розумник Сан У, очевидно, сидів за підручниками), увесь сенс життя якого звівся до пошуку засобів, аби зробити ставку на перегонах. 

Такий герой у першій серії викликає лише зневагу й відразу. Інші учасники гри на тлі Гі Хуна видаються, як це не дивно, більш привабливими: злодійка Се Бьок бореться за визволення матері з Північної Кореї, а брата – із сиротинця; пакистанський заробітчанин Абдул Алі хоче забезпечити дружину й сина; юна батьковбивця Ю Мі – жертва несправедливого суспільства й після відбування терміну у в’язниці фактично не має куди йти; а розумник Сан У просто заплутався і вліз у фінансові махінації. 

Утім, є й такі персонажі, які вражають своїм моральним звироднінням значно більше за дурника Гі Хуна. Це закостенілі злочинці і негідники, що звикли покладатися на силу кулаків, спритність і брехню, професійні ошуканці й фальшиві пастори людських душ. 

Гі Хун і справді опиняється на лінії перетину світів і, можливо, єдиний заслуговує на особливе ставлення в грі, бо проходить головне випробування на людяність – не відвертається від немічного стариганя Іль Нама, а неодноразово допомагає йому. Сан У переконаний, що Гі Хун таки справжній дурник, якщо панькається зі онкохворим дідом, а нормальний глядач, який спостерігає за дійством серіалу, розуміє, що головний герой направду прозріває й морально перероджується

Утім, головна інтрига фільму, звісно, також і в тому, що дурник зглянувся не просто над старим, а пройшов ініціацію у царстві всесильного Оха. Уважний і вдумливий глядач здатен зчитати цей елемент казкового сюжету: герой ділиться обідом і рятує від згуби не простого собі старенького, а могутнього чарівника / володаря Підземного Царства, усесильного й всевладного, котрий в обмін на проявлене добро й милосердя запропонує магічні допомогу й порятунок (упізнаваний фольклорний сюжет). І звісно, за законами казкового дискурсу, саме дурник має здобути перемогу, а розумний «старший брат» приречений на поразку, що ми й бачимо у фінальній частині серіалу.

Утім, у серіалі точно є один герой, котрого можна умовно назвати позитивним. Це поліцейський Джун Хо. Він протистоїть схибленому світу гри й також зримо контрастує із гравцями, ураженими смертельним вірусом азарту. Творці фільму знову ніби кажуть нам, глядачам, подивіться, цей хлопчина цілком відповідає вашим уявленням про ідеального героя, адже він чесний, справедливий, непідкупний, справді-бо, такі люди є, ми не заперечуємо і навіть зображуємо їх у своєму антисвіті. 

Джун Хо символізує «промінчик надії» в темному царстві зла. Його загибель (тут закреслено, адже це не очевидний факт, бо камера немов спинилася над урвищем і не показала того, що відбулося насправді) найбільш вражає, бо за законами жанру герої не вмирають, вони мають перемогти у двобої зі злом. Для вдумливого глядача також очевидно, що режисер й сценарист Хван Дон Хек залишив підказку щодо продовження й воднораз рятівне коло для майбутнього сюжету. 

Організатори гри на позір керуються принципом рівності, ніби намагаються втілити утопічну мрію людства про ідеальне суспільство. «Ви порушили принцип рівності, – пояснює Фронтмен «трансплантологам» причину їхньої страти. – Гравці страждали від дискримінації у суспільстві, а тут вони отримали рівні права». 

Однак ми розуміємо, що творцям серіалу розходиться про критику утопії, яка завжди базована на ідеї «вилучення» тих, хто не відповідає її ідеалам чи не підпорядковується встановленим правилам. Рівність у «Грі в кальмара» ілюзорна й примарна, адже й тут, як у реальному житті, що постало в сірих кольорах на початку фільму, виграє та виживає сильніший, спритніший, зрештою, хитріший. 

Суспільство рівних – це ілюзія, заради якої і в ім’я якої може пролитися велика кров. Людство бачило безліч таких прикладів, коли утопічні експерименти, що пропагували ідеї рівності й братерства, тонули в крові масових жертв на шляху до власної «загірної комуни».

Загалом серіал містить чимало дидактичних посилів. Можна сказати, що навіть переобтяжений ними, промовляє притчами, у яких герої статичні, радше схожі на функції, котрі мають виконати належне й розчинитися в грі. 

Найперше, що повсякчас випинається й проходить червоною ниткою крізь усі картинки – це ідея Бога. Головний герой сприймає представника гри, який прийшов завербувати його, за Свідка Єгови, бо у відчуженому суспільстві лише релігійні фанатики здатні усміхатися незнайомцям і заговорювати з ними. Так само Свідок Єгови, цього разу вже справжній, знаходить непритомного героя після гри, надає першу допомогу й, по суті, єдиний реагує на тіло, розпростерте на асфальті. 

Фальшивий пастор Кім Сохьон молиться після перемоги в перетягуванні канату, зовсім не по-християнськи радіючи із загибелі суперників, молиться, коли стрибає скляними кахлями через прірву, шукаючи виправдання власному гріхові в цитуванні Псалмів й призиваючи Бога допомогти йому в смертельних перегонах. Абсурдність цієї картини ніби знаджує глядача замислитися, до якого саме простору потрапили гравці і хто там панує. Очевидно, що гра й азарт суперечать християнським цінностям й не є Божим замислом. 

Не менш очевидним авторським посилом є й ідея нікчемності грошей і матеріальних статків. Хіба варті вони того, щоб віддати за них найцінніший дар – життя? Та й уцілілому в грі дурникові Гі Хуну гроші не приносять ані щастя, ані задоволення. Гі Хун виживає у смертельних перегонах (якось важко назвати це перемогою, адже йдеться про криваве, безжальне й несправедливе змагання, полярне спортивним поєдинкам чи дитячим забавам) і завмирає, переживаючи посттравматичний синдром. 

Він, уцілілий після мікрогеноциду, абсолютно знерухомлений і загублений у світі – після –гри, не знає, куди йти й для чого жити. Повна дезорієнтація завершується, коли Іль Нам, казковий Ох, нарешті відкриває власне обличчя героєві, розкриває йому справжню суть гри. 

На противагу ідеалам капіталізму, базованим на гонитві за наживою, Хван Дон Хек підносить зовсім інші цінності – родину, любов і доброту, ті скарби, які ніхто й ніколи не зможе відібрати, бо їхнє сховище не може зруйнувати жоден злодій. Гроші не роблять героя щасливим, усмішка з’являється на його обличчі, коли він відвідує братика Се Бьок у сиротинці і розповідає про загиблу сестру так, ніби вона ще жива. Герой радіє, коли допомагає матері Сан У, адже своїй уже не допоможе, бо вона так і не дочекалася сина зі смертельної гри й передчасно пішла у засвіти. Гі Хун мріє про майбутню зустріч із донькою, прагне стати направду хорошим батьком для неї. Ці прості радощі переважають над капіталом, зосередженим на платиновій картці, і їх неможливо купити за всі гроші світу. 

Серіал часто критикують через жорстокі сцени й зображення масових страт. Спеціальні позначки сигналізують про те, що фільм можна дивитися особам після 18 років і що від перегляду слід утриматися тим, хто не виносить сцен відвертого насилля. Тож зрозуміло, що емоційно вразливим особам краще утриматися від перегляду. Воднораз особливості жанру, авторський задум і певна традиція східного кінематографу, культивована роками, можуть стати своєрідним аргументом на користь саме такої палітри художніх засобів. 

Неодноразово під час перегляду серіалу ловила себе на тому, що на думку спадає соціальна реклама, базована на шокуючих кадрах чи відомостях. Ідеться, зосібна, про бігборди вздовж трас із зображенням людського тіла після розтину, шви від якого ніби повторюють відбиток від ременя безпеки. Поруч розміщено фото вцілілої людини після автотрощі із синцем – слідом на тілі від справжнього ременя безпеки, котрий врятував життя. Обидва малюнки складають цілісну картину, що змушує замислитися. Очевидно, той, хто пристебнутий, лишається живим, хай і з незначними пошкодженнями, а хто не пристебнутий, опиняється в моргу. 

Соціальна реклама спонукає діяти, нагадує водієві, аби простягнув руку й пристебнися, уберіг себе. Думаю, можна й серіал «Гра в кальмара» розглядати з такої позиції – як застережний захід, своєрідну пересторогу, що радить добре подумати перед початком чергової гри, поставити собі просте питання: а чи воно того варте?

І насамкінець хочеться сказати й про таке. Напевно, не варто сварити художника за відразливу картину, а краще придивіться до натури. Хай живописець навмисне згустив фарби, гіперболізував окремі моменти, але ж загалом хіба він відійшов від зображеного на полотні об’єкта аж настільки, щоб не впізнати його?

Читайте також: Образ смерті в літературі: 5 книг про неї (нього?)

Підтримати нас можна тут - Підтримати проект

Тетяна Белімова

Письменниця, літературознавиця, викладачка

author photo
poster