онлайн-журнал про книги та літературу
«Коли у мене справді є талан, то він не загине, – то не талан, що погибає від туберкульозу чи істерії! Нехай і заважають мені сі лиха, але за те, хто знає, чи не кують вони мені такої зброї, якої нема в інших, здорових людей»
Леся Українка
Рими сумні слабосилої дівчинки з вишневим квітом у вікні
Я добре пам’ятаю свої враження від перших уроків про творчість Лесі Українки. Замість насолоджуватися вишуканими інтелектуальними драмами, вдало втіленими європейськими сюжетами в україномовних творах, якісно новою мовою, живими персонажами, глибоким психологізмом і абсолютно новою, вивищеною роллю жінки в наративах (їй тепер дозволялося трохи більше, ніж обрати, що саме подати на стіл свекрусі – борщ чи суп, вона, приміром, як Мавка з її ж «Лісової пісні», могла сама обирати, з ким їй бути, могла говорити про суспільно важливе, дискутувати про політику, бути пророком, лідером, творити історію й культуру, вказувати на очевидність кризи епохи маскулінності, а не опікуватися виключно городиною й бути впʼяте вагітною, босою й зносити багато інших, пов’язаних з цим сумнівних радощів життя – хоча й це прекрасно, за умови, що це ваш власний вибір), – ми поблажливо кивали: добре, що змогла хоч так. Леся ж – то слабенька дівчинка, яка страждала на туберкульоз, більшість часу проводила в ліжечку, що стояло біля вікна. А у те вікно стукала гілочка вишні з набухлими опуцьками цвіту. Леся дивиться собі, втирає скупу сльозу – і заздрить тим, хто може, вільний, як той птах, бігати у вишневих садках, береться за нотатки – і продовжує лити свої рими сумні. І я знаю багатьох друзів-філологів, у яких перше враження про Ларису Петрівну Косач було таким самим, як і моє: краще так, подекуди аматорськи, ніж ніяк. Так, писала щось там собі, але старалася ж! Лесі це в рази важче, ніж людям здоровим, було, тож поважаймо хоч би й таке досягнення – вона ж слабосила!
Такий знецінюючий кут зору вигідний нашим ворогам, які подають українську літературу як щось недолуге й екзотичне. Таке, що знаходиться десь на початку свого розвитку. Як нескінченність кілець на шию в традиціях первісних африканських племен – безглуздо, але ж яскраво! Для музею – пречудово: абсолютно непрактично, але повісити на стіну й раз на рік стерти пил – можна, тож хай буде. Слабосилі стараються! Це сприйняття творчості Лесі Українки неправильне, принижуюче й вузьколобе.
Тому давайте на честь річниці від дня народження Лариси Петрівни Косач відмітимо про неї те, що справді варто знати кожному сучасному українцю. Що потрібно доводити до відома учнів про неї в школах. А ті вже хай самі вирішують, чи була вона вже аж такою слабосилою, чи, можливо, тією гілочкою вишневого цвіту слід постукати не Лесі у вікно в розповідях про її життя, а по голові тим, хто цю знецінюючу дичавину про неї ще й досі, у другий рік повномасштабної війни, на радість ворогам поширює.
Дитя фемінізму
Усе в житті Лесі Українки мало феміністичне забарвлення. Вона не приймала, що чоловіки й жінки мають різну вагу в суспільстві, різні права, і різняться в тому, як сприймає їх суспільство, навіть якщо роблять вони одне й те саме. Можливо, несвідомо, Леся почала свої перші письменницькі кроки в листуванні з дядьком, Михайлом Петровичем Драгомановим, з феміністичної ноги: вона просила писати й звертатися саме до неї, не до її родини, бо вона воліла вступати з ним в діалог. Так, у цей час їй було 8-9 років, і її свідомим рішенням було позиціонувати себе як особистість, а не наростень на сімейному дереві, який оперує безособовими «так склалося». Вона брала на себе відповідальність і пропагувала волевиявлення жінок з самого раннього дитинства.
Навіть хвороба Лесі – то прояв фемінізму. Мати Лесі, Олена Пчілка, щойно народивши доньку, захворіла на анемію, до того ж не схотіла терпіти постродову депресію – і навіть під страхом людського осуду не стала силувати себе й годувати Лесю груддю, коли не відчувала, що їй це окей, тож довелося робити це штучно. Одна з теорій говорить про те, що саме через таке рішення Олени Пчілки Леся захворіла на туберкульоз.
«Хоча загальноприйнятою версією початку захворювання Лесі вважається застуда на Водохреще, говориться, що хворобу, імовірно, міг спричинити збудник туберкульозу – паличка Коха, котрий міг потрапити до організму дитини при штучному годуванні разом із коровʼячим молоком. Інфекція могла тліти й визрівати досить довго в дитячому організмі, та проявити себе внаслідок певного патогенного чинника, що ним могла стати сильна застуда»
Цей випадок можна сприймати як історію про материну провину, але хочеться бачити це проявом фемінізму, який, на превеликий жаль, мав подібні наслідки через недорозвиненість медицини в ті часи.
Мати Лесі не була берегинею від слова зовсім. Вона виражала свої настрої, якими б ті не були. Вона не прогиналася під патріархальні норми з однією метою – зберегти мир у домі. Досить часто саме характер Олени Пчілки призводив до зривів у сімʼї. Зокрема, як пише Тамара Гундорова, «в листі від 29 грудня 1902 року із Сан-Ремо Леся Українка згадувала про тогорічну істерію сестри Оксани, викликану поведінкою матері, про материнські нервування, обиди та обсужденія, з вимотуванням жил обоюдних, які робили життя в родині Косачів нестерпним». Прояви волелюбної жінки 21 століття, яка, знову ж таки, багато в чому випереджала свій час. (Тема складних стосунків з матірʼю також освітлюється Лесею в «Блакитній троянді»)
Феміністичні настрої (спочатку кисневу маску на себе, потім – допомагай усім іншим) з боку жінки прослідковувалися не тільки у вчинках матері Лесі Українки, Олени Пчілки. Леся сама дозволяла собі набагато більше, ніж тогочасні жінки. Це було історією не про розбещеність, а про побудову здорових стосунків у першу чергу із самою собою: якщо Лесі хотілося, вона їхала до свого друга Сергія Мержинського, щоб допомогти йому в побутових справах і розрадити товариською бесідою, до іншої країни, коли той хворів на сухоти. Вона дозволяла Клименту Квітці залишатися й гостювати у них, незважаючи на всюдисуще в той час «а що люди подумають». Вона була єдиною, хто підтримував подругу Ольгу Кобилянську, коли та сама вирішила запропонувати Осипу Маковею одружитися – і отримала гарбуза. «Ти нічого поганого не зробила, не зрадила нікого, нічого злого в тому не було», – казала Леся. Ця позиція робила жінку повноцінною учасницею подій, а не обʼєктом, який тільки те й робив, що чекав першого (другого, третього, десятого – чудова нагода вивчити порядкові числівники, чекаючи!) кроку від чоловіка чи сімʼї, які підберуть тобі вдалу партію.
Леся Українка та нейрорізноманіття
«Вона дуже нервова. Робить усе з запалом, чи читає, чи шиє, чи грає на фортепіяні. Про себе цілком не дбає, ледве цинги не нажила», – згадує сестра про Лесю. Якщо б вона жила у двадцять першому столітті, імовірно, йшлося б про підозру на РДУГ.
Але усі ці прояви нейронетиповості не заважали Лесі – навпаки: хвороба загострювала бажання писати, а творчість стала формою самотерапії.
Леся зізнавалася, що саме творчість допомогла їй пережити одну з найтяжчих ночей у своєму житті. Працюючи над «Одержимою», каже вона, минула найстрашніша ніч, після якої вже «довго житиму, якщо жива зосталась».
Отже, Леся Українка, сама того не знаючи, стала амбасадоркою бібліотерапії й креативного письма як одних з найдієвіших форм заспокоєння та проживання невротичних станів. Ці напрямки психотерапії тільки-но починають розроблятися на теренах України. Таким чином, Леся Українка випередила свій час не менше, ніж років зі сто.
Свобода бути собою й місце ЛГБТ в житті Лесі Українки
Навіть зараз, коли в центрі Києва, кінотеатрі «Жовтень» іде показ кінофільму про ЛГБТ-спільноту «Уроки толерантності», є дикуни, що наважуються оздобити історичну будівлю вандалістськими надписами: «ЛГБТ = русня», – як на мене, це найгірше з порівнянь, які не можна навіть вголос промовляти, і воно точно ніяким чином не стосується тих, хто ні в чому не винний, і просто обрав не заборонений законом, а просто інший шлях, відмінний від формули «жити в парі чоловік + жінка, народжуючи дітей».
Леся Українка жила душею, і не стидалася будь-яких її щирих проявів. Навіть якщо часом вони заходили на територію приналежності до спільноти ЛГБТ.
Уже на початку листування з Ольгою Кобилянською Леся зрозуміла, що це – її рідна душа: «Так щиро, як напівзнайомій Кобилянській, Леся нікому, навіть рідним не дозволяла собі відкриватися і виговорювати свої справжні почуття, оберігаючи їх від переживань. Кобилянська є для неї ідеальною бесідницею. Розповісти про все це до цілковитої відвертості, навіть самооголення» вона могла тільки Ользі.
Леся звертається до Ольги Кобилянської «любий далекий лотосовий квіте», себе ж зве «бідним лебедем». Вона іменує їх з подругою «хтось» та «хтосічок», «хтось біленький» і «хтось чорненький», ніжно нанизуючи слова, збираючи їх, ніби бісер, у рядки, і, як коштовні перли, кладе до конверта й надсилає поштою Ользі Кобилянській.
Крім того, питання про таку форму лесбійської любові двох подруг стосується не лише мови, а й тілесності. У листах Лесі є багато згадок про тілесні доторки й «паси», якими обмінюються подруги: «Хтось когось хотів би поцілувати, і погладити, і багато чогось сказати, і багато подивитися, і багато подумати».
У одному з, як ми бачимо вже зараз, автобіографічних творів Ольги (оповідання «Доля») є любовна пара, Марія та професор. Марія звертається до коханого «поранкова душа моя» – так само, як сама авторка неодноразово звертається до Лесі Українки в листах.
У своїх листах одна одній Леся та Ольга переборюють стереотипи, приміряють чоловічі ролі, витворюють власну фемінну форму спілкування, а головне – спростовують слова Ніцшевого Заратустри про те «що не здатні жінки до дружби – вони й досі ще кішки й пташки, або ж, у кращому разі, корови».
Коли Леся Українка обирає шлюб з Климентом Квіткою замість Ольги Кобилянської, вона відчуває провину й ніби просить її пробачити: «Тепер уже «Квіточка» зовсім не може без когось жити та і хтось близько того, може, не кожний повірив би мені на такі слова, але хтось мені повірить, я знаю». А потім, відчуваючи напругу у спілкуванні з Ольгою, пише знов, щоб переконатися, що «хтось не дуже гнівається на когось, чи не вважає когось за «подлого»: хтось дуже сього боїться, так боїться, що аж плакати хоче».
Так, той тип жіночої дружби-кохання, що склався між Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською, подібний до лесбійського роману, а їхня духовна й емоційна інтимна близькість має еротичне забарвлення. Їм вдалося створити свою мову, побудувати свої взаємини, написати власну історію, яка колись у сучасному світі отримає абревіатуру з чотирьох літер – ЛГБТ.
На завершення
Той, хто хоче, шукає способи зробити. Хто не хоче, шукає відмовки: нестача часу, снаги, грошей, фізична хвороба чи ментальна ненормальність. Та й, власне, як влучно помітила сама Леся – де та границя, що відділяє нормальне від ненормального? Є люди, одна з яких – Леся, які пишуть «нервами», а не так, «як треба». Та чи це такий вже недолік.
Леся Українка була такою, якою могла б бути тільки вона. Інтелігентною, орієнтованою на Європу, у дечому категоричною, відвертою й сміливою. Вона була чесною сама з собою та людьми, які її оточували. У тому числі й щодо теми ЛГБТ-спільноти, яка в сучасному світі для людей адекватних є свого роду маркером: якщо людина негативно відгукується про ЛГБТ, це має стати червоним прапорцем і приводом задуматись, а чи варто продовжувати з нею спілкування. Будь-яке заперечення не таких, як ти, а тим паче в плані сексуальності, штовхає наше суспільство на сто кроків назад, у прірву СРСР, де сексу не було, зате були чорні машини, у яких, сідаючи, назавжди зникали люди, а батьками нації були таваріщі Лєнін та Сталін.
Леся Українка ламала імперські наративи задовго до того, як це стало мейнстрімом. Вона виступала за цінності сучасних українців – рівноправʼя, демократію, свободу дій та слова. Вона щиро вболівала за свій народ і хотіла, щоб він був ближчим до Європи, а не варварства. Вона хотіла світу без обмежень людської волі. Світу без страждань – бо сама знесла їх чимало.
Леся Українка була титаном думки, політичною діячкою, сміливим серцем, поетесою, письменницею, що випереджувала свій час, а не слабосилою дівчинкою з гілочкою вишні, що бʼється цвітом у вікно. Будь ласка, запамʼятайте її саме такою. І нарешті дозвольте тим, хто чимось відрізняється від вас, але не несе цим у світ зла, бути собою й дихати на повні груди. Упевнені: Лариса Косач як ніхто інший би цьому щиро зраділа.
Читайте також: Чому українська література має бути мультилінгвом?
