ЛЕСІ УКРАЇНЦІ – 150

01.03.2021

Переглядів: 1018

http://chytay-ua.com/

Легендарне ім’я Лесі Українки (автонім – Лариса Косач) не потрібно вертати з “небуття”: воно не належить до числа силоміць загублених, втрачених радянським тоталітарним режимом чи то навмисно упущених шкільною програмою, навпаки – міцно вкарбоване в історію України та її культуру, більше того, є невід’ємним компонентом національної свідомості. Попри таку надмірну “канонізацію” образу Лесі Українки маємо всі підстави констатувати, що й досі її непересічна особистість лишається неосягненою повномірно, та й майстер час дедалі дужче натякає на незбагненну “загадку”, винятковість і феноменальність цієї напрочуд талановитої жінки-мисткині. Проти вічності неба були ми малі, / але небо схилялось над нами (“Свята ніч”, 1900).

Внутрішня глибина, духовний аристократизм, волюнтаризм, стоїцизм, потужна творчість, либонь, дозволили Лесі Українці схилити Небо.

“Коли назвуть найтяжчі страждання, тоді і моє назвуть”, – промовляла Леся Українка за Генріхом Гайне. Доля письменниці воістину сповнена глибокого драматизму, втім, саме фізичні й душевні муки вигартували Лесю Українку психологічно й творчо.

Лариса Косач народилася 25 лютого (за старим стилем – 13 лютого) 1871 року в місті Звягелі (нині – Новоград-Волинський, Житомирська обл.) у високошанованій інтелігентній сім’ї. Мати – Ольга Драгоманова-Косач (назагал відома як Олена Пчілка) – була видатною українською письменницею, активною громадською й культурною діячкою. Батько, Петро Косач, працював на посаді державного службовця (повітового юриста), проте мав добру славу мецената української культури. Духовним наставником Лариси Косач був дядько Михайло Драгоманов, але, коли дівчинці виповнилося п’ять років, він змушений був емігрувати за кордон. Відтак, майбутній письменниці доводилося дізнаватися про погляди свого дядька, його світоглядні й політичні орієнтири вже з праць, епістолярію, родинних переказів.

Сім’я Косачів була багатодітною: старші Михайло й Лариса та молодші Ольга, Оксана, Микола, Ізідора. З раннього дитинства Михайло й Лариса були нерозлийвода: невипадково їм навіть дали спільне ймення “Мишолосіє” (маленьку Ларису в сімейному колі кликали “Лося”). Наприкінці 1876-го в одному з листів до Драгоманових дівчинка писала: “Мене перезвали на Лесю”. Вихованням дітей головним чином займалася мати: уродженка Полтавщини, вона була залюблена в усі вияви українського етносу (мову, традиції, культуру, землю). Тож Олена Пчілка навмисно не пускала дітей до школи: остання, на її думку, могла їх зрусифікувати. Діти Косачів ходили в українському національному вбранні, розмовляли “чистою” українською мовою, співали народних пісень. Олена Пчілка плекала дітей як власні твори: “В дітей мені хотілося перелити свою душу й думки – і з певністю можу сказати, що мені це вдалося. Не знаю, чи стали б Леся й Михайло українськими літераторами, коли б не я? Може, б стали, але хутчій, що ні…

Від батька вони не могли б навіть навчитися української мови, бо він нею не вміє говорити. Власне я “наважила” й завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою, щоб вони змалку пізнавали її якнайбільше. Життя зо мною та посеред волинського люду сприяло тому”. Так чи так, всі діти Косачів стали згодом висококультурними, знаними людьми. В одному з листів до М. Драгоманова та його дружини Леся Українка згодом висловлювала заочну подяку матері за оте “камерне”, родинне виховання: “Я що далі, то більше впевняюся, як то добре, що мама не віддала мене в гімназію, бо гімназія хоч би й не зломила мене, то все-таки пригнітила б. Хіба тільки те добре в школі, що вона привчає до товариства, але ж і не за всяким товариством варто жалкувати” (30.08.1892). Прикметно, що брак “живого” спілкування Леся Українка відчувала впродовж усього життя, певною мірою компенсувавши його листуванням.

Безжалісною, переломною в житті маленької Лесі виявилася зима 1881 року: 10-тирічною вона промочила ноги у крижаній воді річки Стир, застудилася й захворіла на туберкульоз кісток. Ця невиліковна недуга наклала важкий карб на подальше життя Лесі Українки і стала чи не головною спонукою до творчості: фізичний біль, душевні страждання потребували виходу “назовні”. Хоча перший вірш “Надія” був написаний ще за рік до того під впливом арешту тітки Олени Антонівни Косач (1879), котра належала до київського гуртка “бунтарів” й була заслана у Сибір. Ні долі, ні волі у мене нема, / Зосталася тільки надія одна: / Надія вернутись ще раз на Вкраїну…

Перші поетичні спроби Лесі Українки (“Конвалія”, “Сафо”) друкувалися у львівському журналі “Зоря” (1884). Олена Пчілка всіляко розвивала доньчин літературний хист, давала поради, редагувала вірші. Чимало дослідників думають, що мати була ініціатором псевдоніму Лесі Українки. Либонь, це пряма вказівка на національну приналежність письменниці, її духовно-культурну позицію. Разом із тим, М. Драгоманов нерідко під своїми творами ставив підпис “Українець”, що теж могло слугувати імпульсом до вибору псевдоніму його небоги.

Леся Українка мала феноменальні здібності до вивчення мов, яких знала понад 10 (майже всі основні європейські, а також старогрецьку й латинську). Добре грала на фортепіано й малювала. Іронія долі: якби не туберкульоз кісток, могла би стати професійною піаністкою. З листів висновуємо, що уроки музики юна Леся брала в тітки Саші (Олександри Антонівни Косач) – батькової сестри. Письменниця активно займалася самоосвітою, була ерудованою та обізнаною в літературних та наукових царинах. Для молодшої сестри 19-тирічна Леся Українка написала книгу “Стародавня історія східних народів”, що згодом (1918) була видана як підручник для національної школи.

1882 року Косачі переїжджають з Луцька, де вони проживали з 1879-го, до села Колодяжного (поблизу Ковеля). З 1893 року Леся Українка з родиною мешкає в Києві, час від часу повертається до Колодяжного. 1895-го під час одного з візитів до Болгарії (місто Софія) письменниця переживає першу важку втрату – смерть дядька М. Драгоманова.

Волею обставин мисткиня була змушена більшість часу проводити за межами батьківщини – звідси її непробудна втома від закордону, крайня туга за рідною землею, родиною, друзями. “[…] мені обридло курортне життя, хочеться жити і працювати нормально і не на чужині (вона мені вже увірилась, хоч вона і гарна)…” (до М. Комарової-Сидоренко, 6.03.1903, Сан-Ремо). Німеччина, Італія, Крим, Грузія, Єгипет… Відстань стрімко помножувалася на час… У перспективі рідна домівка не ближчала, а навпаки віддалялася, трансформуючись у спогади і мрії. “А в серці тільки ти, / Єдиний мій, коханий рідний краю! / Все, все, чим красен людський вік короткий, / Лишила я в тобі, моя Елладо. / Родина, слава, молодість, кохання / Зосталися далеко за морями, / А я сама на сій чужій чужині, / Неначе тінь забутої людини…” (з драматичної сцени “Іфігенія в Тавриді”, 1898). Вустами Іфігенії мовить письменниця, яка не лише відчуває граничну тугу за Україною-Елладою, а й губить на чужині своє істинне “Я”, неспроможне здолати настійну самотність.

Знаковою у творчому набутку Лесі Українки є драматична поема “Одержима” (1901), написана за одну ніч біля ліжка смертельно хворого Сергія Мержинського. Це було крайнє напруження внутрішніх сил, межова ситуація, рівноцінна Божому одкровенню: “[…] я її (“Одержиму” – Г. К.-С.) в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась…” – з листа до І. Франка (14.01.1903). Перша зустріч Лесі Українки й Сергія Мержинського відбулася 1897-го у Криму поблизу міста Ялти. Він – 27-милітній залізничний службовець із Мінська, відомий пропагандист марксизму. Вона – 26-тирічна перспективна мисткиня. Їх поєднали обопільна недуга, спільні погляди й щира дружба. З боку Лесі – це було почуття, значно інтимніше за дружбу. Йдеться про невзаємну любов, любов без відповіді, більше того, кохання саможертовне. Тим-то, коли пізньої осені 1900-го Сергію Костянтиновичу раптово погіршало, Леся Українка, попри власну хворобу, материну незгоду, брак коштів, відразу погодилася їхати до Мінська: “[…] хоч би мені прийшлось для сього більше енергії потратити, ніж я потратила її за все своє життя. Нехай навіть се все буде “жертва непотрібна”, але я найбільш люблю приносити іменно такі жертви на алтар дружби…” (з листа до сестри Ольги Косач, 17.10.1900). А надто коли мовиться про почуття достоту глибші й потужніші! Все, все покинуть, до тебе полинуть, / Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!..

Лесі Українці було вкрай сутужно в сенсі психологічному й моральному. З кожним днем позірна надія маліла, танула, розвіювалася… Тимчасом мисткиня, приписуючи собі надуману “нечувственність”, відверто подивляла, де ж беруться сили в такі чи не найдраматичніші дні її життя: “Я мушу бути найспокійнішою від всіх, хоч я, власне, найменше маю ілюзій, а через те й надії (зо мною лікар був найщирішим). Щодня мій друг розмовляє (отим своїм безгучним голосом, немов шелестом) про те, як ми вкупі за границю поїдемо, в Швейцарію, як то гарно зустріти там весну… А я весни так боюся, так боюся, як… того, чого не можу назвати. І я кажу йому, що поїду з ним, що буду з ним, аж поки він поправиться… В сьому правда те, що я не покину його так, як його покинули інші його друзі. Я з ним останусь, поки буде треба” (до О. Кобилянської, 29.01.1901). Рятували листи до рідних і друзів. Леся Українка навіть писала послання до товаришів Мержинського, які зрадили свого приреченого товариша. А вона зрадити не могла… Просто не мала права… Знала, що він, Сергій, закоханий в іншу, ба більше – просив її, Лесю, найближчу товаришку, потурбуватися про його кохану після його смерті.

Вона дала згоду, тамуючи глибоко в душі нестерпний біль від нерозділеного почуття. Втім, цим не принизила себе, радше навпаки – піднеслася, утвердилася в очах Мержинського, вивищилася в сенсі духовному, гуманному, людському. Сергій Костянтинович цінував Лесину підтримку, вбачав у цій тендітній і хворобливій жінці духовний волюнтаризм і стоїцизм – і мав рацію. “З моїм другом дуже зле, і він вже сам не вірить, щоб міг видужати. Стан зовсім розпачливий, і на поправку нема надії. Вже не може підвестися сам. […] Каже, що любить в мені спокій і силу волі, через те я при ньому спокійна і сильна і навіть ніколи не зітхаю, інакше він би за мене боявся, а тепер він вірить, що я все витримати можу. Я не зруйную йому сеї віри в його остатнього друга”, – листовно звірялася Леся Українка О. Кобилянській (11.02.1901). Смерть Мержинського стала другою гіркою втратою. Уста говорять: «він навіки згинув!» / А серце каже: «ні, він не покинув!»

Душевні страждання не пройшли задарма для Лесі Українки. Недуга активізувалася, згодом туберкульоз перекинувся на легені. Третьою несподіваною втратою стала передчасна смерть брата Михайла 3 жовтня 1903-го. У душі письменниці обірвалася ще одна струна… Це тяжке горе вибило зі звичного ритму життя, на тривалий час збавило фізичних і духовних сил.

25 липня 1907 року Леся Українка виходить заміж за фольклориста Климента Васильовича Квітку. Чи було між ними кохання? Чимало дослідників порушують це риторичне питання. Втім, знаємо напевне: пам’ять про Сергія Мержинського Леся Українка не згубила, ревно плекала до кінця життя, а з Квіткою її ріднили спільні погляди, тяжіння до фольклору зосібна. Цього ж, 1907-го, року в письменниці виявили туберкульоз нирок. Проте Леся Українка вперто не втрачала надії, трималася впевнено, стоїчно попри фізичний біль, внутрішні колізії. І найголовніше – ще одчайдушніше цінувала життя. Відтак писала настирно й невідкладно, якісно й вартісно… За таких умов були створені одні з найбільших шедеврів – “Лісова пісня”, “Камінний господар”, “Ізольда Білорука”. 1 серпня 1913 року серце Лесі Українки зупинилося у місті Сурамі (Грузія). Її тіло перевезли до Києва й за тиждень поховали на Байковому цвинтарі.

Уже понад сотню років, як Леся Українка відійшла в далекі засвіти, але й досі вона є “живим” класиком вітчизняної літератури, ”живим нервом” української нації.

Підтримати проект

Ганна Клименко-Синьоок

Поетеса, кандидат філологічних наук, доцент Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

author photo