онлайн-журнал про книги та літературу
Мир скінчився – почалася війна.
Славенка Дракуліч «Вони б і мухи не скривдили. Воєнні злочинці на суді в Гаазі»
«Політичні лідери та бойові генерали безсилі, якщо звичайні люди відмовляються коїти злочини в час війни. Опортуністи, що зневажили закон, нехай не сподіваються на милість, яким би незначним не було їхнє становище у ланцюгу підпорядкування». Ці слова виголосила суддя Флоранс Мумба 22 лютого 2001 року у справі трьох ґвалтівників із сербської Фочі під час засідання Міжнародного кримінального трибуналу в Гаазі щодо колишньої Югославії.
Через 21 рік і 2 дні росія вдасться до дій, які шокують увесь цивілізований світ, проявлять її огидну натуру та хворобливі імперські амбіції.
Через 21 рік і 2 дні росія розпочне те, що у правовій площині має закінчитися на спеціально створеному для її лідерів міжнародному трибуналі. А птн має повторити долю іншого диктатора – Слободана Мілошевича, який сконав у камері, – якщо, звісно, до суду доживе.
Гаазький трибунал щодо колишньої Югославії завершив свою роботу 2017 року, засудивши за воєнні злочини 90 осіб. Хорватська письменниця Славенка Дракуліч відвідувала деякі судові процеси для того, щоб знайти відповідь на запитання, що її турбувало: як сусід стає нашим ворогом?
Українцям тут трохи легше (якщо взагалі щось може бути легшим у війні). Наш сусід говорить іншою мовою, між нами кордон і ментальна безодня, а наші ціннісні орієнтири не мають спільного знаменника.
Славенка ж мала на увазі сусіда по вулиці, колегу по роботі, того, з ким пов’язані спільним побутом, спільним минулим і спільним баченням майбутнього. Країна декількох республік, декількох національностей і декількох релігій. У такому етнічному, культурному і релігійному різноманітті політикам вдалося запалити сірники ненависті, зробити з іншого об’єкта ненависті. Вони цим й скористалися, щоб розпочати одну із найбільших воєнних трагедій на території Європи після Другої світової війни і до повномасштабного вторгнення росії в Україну.
Славенка Дракуліч ходить на судові засідання в Гаазі, дивиться в очі воєнним злочинцям і намагається відшукати те, що штовхнуло їх на ці немислимі у цивілізованому суспільстві дії. У своїй книзі вона дотримується думки про те, що порушували норми міжнародного кримінального і гуманітарного права не монстри, а люди. Можливо, якби війни творилися лише у системі координат світу Кафки, то воєнні злочини вчиняли б якісь грегори замзи у своїй перевтіленій личині. Але наш світ реальний, а воєнні злочинці у своїй більшості б «і мухи не скривдили», якби їх не наділили необмеженими повноваженнями, якби вони не взяли до рук зброю. І це їх аж ніяк не виправдовує.
Авторка досліджує питання колективної провини і доходить до думки, що війну уможливив кожен із її співгромадян: «Ми були тими, хто одного дня перестали вітатися з сусідами іншої національності, а якогось наступного дня ця дія уможливила відкриття концентраційних таборів. Ми робили це одне з одним».
Письменниця розбирає на молекули прийом конструювання іншого як об’єкта ненависті, порівнює нацистську Німеччину з Югославією, складає з пазлів індивідуальних біографій збірний портрет воєнного злочинця.
Славенка каже: «Присутні на його слуханні стали свідками падіння суспільства, яке втратило цінності, армії, яка втратила честь, і людини, яка витратила душу, даючи згоду на зло».
Ця людина – генерал Крстич. Його визнали одним із головних винуватців масового вбивства близько 8 000 боснійських мусульман у Сребрениці. За цей злочин геноциду його засуджено до 46 років ув’язнення.
Кожен свідомий українець мріє стати свідком оголошення справедливих вироків для воєнних злочинців сучасності – тих, хто розпочав і продовжує вести цю агресивну війну, геноцид і терор проти українського населення. Усі причеті мають заплатити за те, що скоїли. Заплатити за Бахмут, Херсон, Ізюм, Маріуполь, Бучу, Ірпінь, за дводенне немовлятко і за 442 інших дітей, які більше не виростуть. За вкрадене дитинство і загублені життя українців: цивільних і тих, хто носить форму. За масові поховання, катування, ґвалтування. За собаку Крима, 50 тис. дельфінів у Чорному морі – усіх тих, хто мав жити, якби не росія. Україна пам’ятатиме про кожного свого. Українці запам’ятають кожного чужого. Зло має бути покараним.
Інакше про яку взагалі міжнародну систему миру і безпеки, гарантії та інструменти глобального правопорядку у цивілізованому суспільстві може йтися? Про яку справедливість можна буде говорити, якщо монстри у людських оболонках продовжуватимуть розгулювати на волі?
Чи залишаться ці питання риторичними – залежить від консолідації міжнародної спільноти й того, чи знайдуть вони у собі достатньо сміливості, аби запровадити реальні правові механізми для покарання винних.
Читайте також: Лукаш Орбітовський "Голова змія"
