Ярослава Литвин: «Я знищила одного з улюблених персонажів»

29.01.2021

Переглядів: 621

http://chytay-ua.com/

Подібно героям двох романів української письменниці, романістки Ярослави Литвин, ми з нею також знайомимось в інтернет-просторі. Щоправда у нашому випадку (і нашій карантинній реальності) це стало прекрасною альтернативою, а результати цієї плідної співпраці ви маєте нагоду читати нижче.

В інтерв’ю для Читай Ярослава розповідає про свій шлях до письменства, про новий роман «Рік розпусти Клауса Отто Баха», який нещодавно вийшов у видавництві «Фабула», а також розмірковує про чутливі для нашого сьогодення теми та ділиться враженнями від процесів, які відбуваються на літературному ринку України.

Ярославо, шукаючи інформацію про письменника пересічний читач найперше звертається до Вікіпедії. Вашої сторінки в Вікіпедії знайти не вдалося. Така сторінка не створена чи мої пошукові здібності бажають бути ліпшими?

Ваше питання надихнуло на створення сторінки, вона вже є!

Якщо б довелося написати сторінку прямо зараз, які основні факти вашої біографії туди б увійшли? І що б ніколи не увійшло до вашої вікі-сторінки?

Мабуть, дивно чути від письменниці, що їй щось складно написати, але так насправді буває. Я не вмію, а тому і не люблю писати власну біографію так, щоб вона звучала ефектно й інформативно. Тому зазвичай обмежуюся переліком нагород і опублікованих книг.

Якщо ж говорити більш детально, то я народилася на Камчатці, до шести років проживала у закритому військовому містечку Вілючинську на вулиці з дуже романтичною назвою — Семи вітрів. Мій батько служив у підводних силах, мама тоді очолювала невеличку військову бібліотеку. До речі, моя бабуся по маминій лінії усе життя пропрацювала бібліотекаркою. Так що можна сказати, любов до книг передалася мені генетично.

У школу я пішла вже у Білій Церкві, куди сім’я повернулася після того, як батько вийшов на військову пенсію. У школі я страждала, бо не знала української мови. Зараз я це згадую як щось досить кумедне — батькам і в голову могло не прийти, що я не знаю української, народившись і провівши дитинство на Камчатці. Можливо, вони думали, що мова у мене в крові, а тому її не потрібно знати. В будь-якому разі, пригадую, як на першому уроці першого класу мене дуже збентежило слово «вирій», я не могла зрозуміти ані що це, ані де це. Загалом навчалася у школі так собі, непогано ладнала з точними науками, але не всіма. Під час уроків розважалася написанням оповідань, малювала у зошитах. А от твори з української й зарубіжної літератури не любила, часто писала не з теми, а як хочеться, за що регулярно отримувала низькі оцінки. Але все було чесно і справедливо — я знала, що якщо сама собі вигадаю тему, то отримаю нижчий бал. І писала, і отримувала. Мені взагалі поталанило з учителями.

У старших класах, обираючи майбутній фах, вирішила стати художницею. Рік серйозно готувалася до вступу, але за місяць до екзаменів передумала й подала документи на кафедру піару в КНУКіМ. Тоді це було щось дуже малозрозуміле, оповите таємницею — цей піар. Кілька разів, якщо чесно, шкодувала через те своє імпульсивне рішення, бо тоді мною керував страх — а що якщо одного дня натхнення піде і я не зможу малювати? Але зараз переконана, що все склалося правильно. Якби була художницею, то, напевне, не стала б письменницею. А писати я люблю найбільше. Письменство — це мій спосіб дмухати на Всесвіт і відчувати, як він дмухає на мене.

Але цього всього у Вікіпедії не пишуть.

Скільки на вашому літературному рахунку виданих книг? Окрім, звісно, імені авторки на палітурці, – що їх об’єднує?

Всього на моєму рахунку чотири книги. Перша — «Ігри» — побачила світ, коли мені було всього двадцять років. Кумедно, але «Ігри», як і «Рік розпусти Клауса Отто Баха» розповідають про інтернет-знайомство. Але якщо у 2006 році, коли вийшли «Ігри», спілкування у мережі було чимось новим і особливим, пошуком навпомацки у темряві, протоптуванням нових стежок до комунікації та порозуміння, способом втечі від буденності. Нині ж такими стосунками нікого не здивуєш, інтернет-спілкування річ повсякденна і, як показав 2020 рік, необхідна. Проте можна помітити, що деякі речі не змінилися — ми так само віримо у почуття, які можуть виникнути до людини, яку бачили лише на фотографії. Ми так само віримо у кохання — і байдуже, відбувається воно у віртуальному світі чи в реальному.

Разом з тим, ми стали менше ховатися — називаємося не нікнеймами, які бережуть нашу анонімність, а своїми справжніми іменами й прізвищами. Та й аватарки наші — це реальні фотографії.

Імовірно, все це свідчить про те, що ми стали більше довіряти. Або ж вибудували свої пухнасті м’якенькі кола довіри — бульбашки — де можемо бути такими, якими хочемо бути. Хтось — максимально правдивим й відвертим, хтось — глянцево-ідеальним. В будь-якому разі виникло оце тепле переконання, що ми не такі самотні й незрозумілі, як раніше. Кожен рано чи пізно відшукає у всесвітній мережі однодумців.

«Розу Вітрів», повість, яка вийшла 2015 року у видавництві Смолоскип, і, до речі, посіла призове місце у конкурсі цього видавництва, з історією про Клауса об’єднує відчуття великої, наскрізної одинокості. Як і Клаус Отто Бах, Роза, героїня повісті, подорожує Україною. Щоправда, Роза тікає від минулого, а Клаус прагне відшукати своє майбутнє. Ці персонажі абсолютно різні, але у них є спільний імпульс — спроба щось змінити, відбудувати своє життя, побачити його сенс.

«Рік розпусти Клауса Отто Баха»  ваш найновіший роман про пригоди 43-річного німця в Україні. У мене з цього приводу два питання: чому тільки рік і чому саме німець?

Клаус Отто Бах жив своїм досить звичайним і тихим життям дивака й одинака, яке врешті вирішив різко змінити. І як це нерідко буває, ми, люди, на порозі Нового року чи нового етапу життя, загадуємо бажання, мріючи про те, аби прийдешній рік чи новий виток призвели до кращого, залишивши всі минулі розчарування за спиною. Іноді ми конкретизуємо «нехай цей рік стане моїм роком успіху!» Так і Клаус усім серцем прагнув, аби час, який він проведе в Україні, став для нього незабутнім й щасливим. Але чи здійснився його задум і скільки насправді часу тривали Клаусові шалені пригоди, я все ж залишу у секреті.

А німець Клаус Отто... Чесно, ніколи над цим не замислювалася... Можливо, він німець тому, що один із моїх прадідів був німцем. І це моє таке собі альтер-его.

Як виникла ідея цього роману? Скільки часу працювали над її втіленням?

Ідея роману виникла не у мене. Її підказав один мій знайомий. Якось так стається, що письменникам нерідко розповідають історії свого життя чи кохання, сподіваючись, що вони візьмуть і напишуть про це роман. Дуже приємно знати, що про тебе написали. Але це був зовсім інший випадок. Це не була історія життя чи кохання, це була просто ідея «іноземець знайомиться в інтернеті», яку можна було розвинути так широко, як вистачить сміливості. «Ти про це напишеш і це буде бомба» — сказав тоді мій знайомий, а я поставилася до цього дещо скептично. Хто з нас любить, коли йому кажуть, що робити, а тим паче що писати?

Але ідея справді засіла у мене в голові й з часом вона почала обростати образами, лініями, характерами. З перших кількох речень з’явилася своя динаміка, яка триває до останньої сторінки. Сюжет вибудувався не одразу, але, здавалося, саме життя постійно підкидало вказівки, і я за ними крок за кроком просувалася. І навіть коли не було вказівок, або ж я їх не помічала, слідувала цій динаміці, логіці оповіді. Використала як власний досвід, так і інформацію з анонімних джерел, назвімо це так.

Оскільки книга ще тільки долає дорогу до читацьких рук і очей, відгуків, природно, небагато. Проте, ймовірно, іронічний і відвертий наратив у вашій книзі зіставлятимуть (уже зіставляють) з романом «мур», який торік видав Андрій Любка. Чи вважаєте ви таке порівняння релевантним?

Література певною мірою відображає дійсність. А наша українська дійсність не позбавлена ані абсурду, ані іронії, ані сарказму — черпай натхнення, ідеї та сюжети скільки хочеш.

Якщо вже говорити про зіставляння чи порівняння, то я б це назвала збігом настроїв. Не беруся судити про шлях Андрія Любки у написанні «МУРу», але особисто мені хотілося відволіктися від проблем, негативу, важких думок. Взяти і відпустити цю стиснену пружину. Сказати «ну так, життя складне, але у ньому точно є над чим посміятися».

Судячи з опису ви торкаєтеся, серед іншого, делікатного питання – прагнення українок (авжеж, деяких) вийти заміж на іноземця. Ваша книга підтверджує цей стереотип чи спростовує?

Був один такий президент, який у рамках промо-кампанії країни радив іноземцям приїздити до України, коли квітнуть каштани й починають роздягатися жінки. Тож мене більшою мірою цікавило розібратися, чому деякі іноземці їдуть до України, чого вони шукають. Якою вони бачать нашу країну? Чи купляються вони на стереотип про українок-ідеальних дружин і — з іншого боку — що приваблює українок в іноземцях? Гроші? Особливе ставлення? Можливість емігрувати? Що відбувається, коли двоє людей, які мали віртуальні стосунки, врешті зустрічаються? І чи є в цьому всьому щось справжнє?

Крім того, зараз багато говорять про те, що проговорення у текстах важливих моментів минулого має терапевтичний ефект. Я ж вважаю, що проговорювати варто і сьогодення, проблеми з якими ми стикаємося тут і тепер, ситуації, відлуння яких буде відчуватися і вглиб, і вшир наступні роки. Діставати усі ці класичні стереотипи з темних закутків, бабиних скринь, горищ з радянським мотлохом, обтрушувати з них пилюку й розглядати при денному світлі. Думати, чому ми граємо ті суспільні ролі, які граємо. Чому сексуальна об’єктивізація жіночого тіла в Україні являється звичною справою як серед чоловіків, так і самих жінок. Стає способом заробітку, а іноді й основою для промо-кампаній міжнародного рівня. Чому ми критикуємо одне одного через зовнішність й надаємо їй такого важливого, вирішального значення? У кого ми насправді закохуємося? У що закохуємося? У реальну людину чи в її образ у своїй голові, у її душу чи зовнішність? І чому у нас досі любов потрібно «заслужити», «вибороти», «довести», а не дарувати, берегти і примножувати.

А які інші теми книги, на вашу думку, можуть резонувати серед української читацької аудиторії?

Одвічні теми добра і зла, любові й зради, батьків і дітей, самотності й пошуків щастя, дивацтв і суспільного неприйняття, емоційного злету й буденності. У романі багато дороги, українських міст і знайомих нам ситуацій, які дадуть змогу поглянути на звичне новими очима, можливо, переоцінити якісь моменти нашого сьогодення. В будь-якому разі, читач точно посміється з того, якими дивними, несподіваними й ексцентричними можуть видаватися іноземцеві звичні нам, українцям, речі.

Зараз ви мешкаєте у Польщі? Плануєте перекладати роман «Рік розпусти Клауса Отто Баха» польською мовою або іншими іноземними мовами?

Мені цього дуже б хотілося. Це було б справді чудово.

Як гадаєте, чи буде цікаво прочитати книгу іноземцям? Можливо після прочитання, вони захочуть повторити маршрут вашого героя?

Думаю, почитати буде цікаво. Бо для багатьох Україна лишається непізнаним і загадковим куточком Європи. А от повторити, думаю, точно не захочуть.

До речі, у мене вже замовили книгу з автографом для одного німця, закоханого в українку. Кумедно буде, якщо роман стане чимось на кшталт «Путівника» чи «Інструкції для іноземців». Але вже зараз, з перших замовлень стає зрозуміло, що книга також буде цікавою українській діаспорі.

Кому б ви радили обов’язково прочитати книгу «Рік розпусти Клауса Отто Баха»? Чи уявляли портрет читача, коли працювали над книгою?

Так, уявляла. Цей читач — я. Я хотіла написати таку книгу... ідеальну для мене!

Колись, пам’ятаю, студентками, ми з подругами сиділи у коридорі університету, прямо на підлозі й читали вголос по черзі «Депеш Мод» Сергія Жадана. Все було таким знайомим, таким особливо близьким і неймовірно смішним, що деякі уривки декламували в ролях, а то й вчили напам’ять. Мені завжди бракувало таких книжок — життєвих, не поверхових, але й не складних емоційно, не гнітючих. Таких, щоб можна було читати з друзями вголос і обговорювати при пиві. Щоб відчувати, що це трохи про нас, про той світ, де ми живемо.

Ваша попередня книга «Роза Вітрів» вийшла друком ще у 2015-му? З чим була пов’язана ваша творча робота у період «міжромання»?

Насправді як такого «міжромання» не було. У 2014 році, ще до виходу «Рози Вітрів» я почала роботу над одним великим романом. Врешті закінчила, але... він виявився невдалим. Гірше, він виявився таким складним, майже непідйомним для мене. Звісно, це було неприємно — і відмови видавництв, і негативні відгуки бета-рідерів. Тож я відклала той роман у глибоку шухляду, вирішила просто забути про нього і перемкнути увагу на новий текст, який мене захопив буквально з першого рядка — це був «Рік розпусти Клауса Отто Баха».

Це могла б бути сумна історія, одна з тих, які розповідають на тренінгах успішного успіху «спершу у мене нічого не виходило, але я не здавалася і врешті все стало супер». Ха! Насправді це і є така сумна історія з щасливим фіналом. В лютому 2020 року, працюючи над сюжетом наступного роману, я вирішила поглянути свіжим оком на той текст, який тихо-мирно лежав у шухляді. Щось тоді у мені клацнуло: «я можу, я знаю, я зумію!». Звучить дико, але я переписала готовий роман. Стала абсолютно безжальною: видаляла речення, абзаци, розділи, переписувала діалоги і монологи, характери героїв та їхню зовнішність. Я знищила одного з улюблених персонажів і цілу сюжетну лінію! В результаті вийшов зовсім інший роман, але тепер він — саме такий, яким мав бути. Сподіваюся, він також скоро побачить світ.

В одному з інтерв’ю ви скептично висловилися щодо самвидаву, мовляв для цього треба бути фахівцем із самопіару. А як у вас з цим? Чи погоджуєтеся з думкою, що ефективніше за самого автора  його книгу не популяризує ніхто?

Як на мене, тут немає однієї правильної відповіді на усі випадки життя. Все залежить від самого автора, його впевненості у собі, мотивації, організованості, комунікативних навичок, психологічного типу.

Самвидав дає відчуття незалежності — автор сам вирішує все, починаючи з того, чи потрібен йому редактор і закінчуючи шрифтами у верстці. Це велике поле для творчості й самореалізації, проте необхідні фінансові вкладення, багато часу й зусиль. Інтровертам на цьому шляху буде непросто.

У випадку видавництва усі ці задачі розподіляються поміж спеціалістами, кожен з яких привносить щось своє. Тож тут важливо усвідомлювати, що контролювати процес «від і до» не вийде. Але робота з видавництвом — це командна гра. Звісно, виникають конфлікти, непорозуміння, труднощі й образи, але, як і у будь-якій команді, буває і велика підтримка, відчуття, що ви разом робите щось крутезне. Це відчуття важливе, адже бути увесь час супермотивованим вічнонатхненним автором просто нереально. До того ж для деяких авторів усвідомлення того, що у їхній текст повірили інші люди, видавці, вкрай важливе. Можна сказати, визначальне.

Тож, я вважаю прекрасним той факт, що сьогодні кожен має можливість обирати й досягати успіху на цьому шляху.

Взагалі, письменництво  це головний вид вашої професійної діяльності?

Наразі, так. На щастя, маю змогу займатися улюбленою справою щодня.

Чи стежити ви за літературним ринком України і за тутешніми літературними процесами? Як могли б їх охарактеризувати?

Звісно, стежу. Ба більше — я отримую від нього велике задоволення. Я читаю книги українських авторів, стежу за новинками, обов’язково проглядаю рецензії та відгуки на творчість інших авторів, слухаю презентації (на щастя, зараз вони проходять в онлайн, тому я, перебуваючи закордоном, нічого не втрачаю), насолоджуюся лекціями про літературу й культуру, наприклад, стежу за проєктом «Твоя підпільна гуманітарна».

Дуже цікаво спостерігати за книжковими блогерами. Сьогодні є мода не лише на читання, але й на обговорення книг. Це дуже круто! А ці чудові переклади на українську мову світової літератури! Хочеться 25 годин на добу, щоб мати змогу все прочитати.

Я тішуся тим, як розвивається жанрова література. Вона не лише різноманітна, але й якісна, захоплива. Хочеш — читаєш український детектив, хочеш — історичний роман, хочеш — фентезі, технофентезі чи технотрилер. Ось тобі і тепла проза, і гостросоціальні тексти, і нон-фікшн. Я щиро полюбила український янг-едалт. Це література, яка орієнтована на підлітків, але нею зачитуються і старші люди, які прагнуть відірватися від турбот дорослого світу. Я, до речі, одна з таких (усміхається). Наприклад сьогодні я читаю «Мандрівний цирк Сріблястої пані» Наталії Довгопол, це дуже кінематографічна історія, яка точно буде цікавою багатьом.

2020 року я слухала поетичні читання в рамках Семінару творчої молоді й була приємно вражена рівнем молодих поетів. Взагалі, дебюти сьогодні більш майстерні, усвідомлені, ніж це було десять років тому. Це дуже хороший знак, обіцянка подальшого росту, розвитку й процвітання української літератури.

Фото: Дмитро Каплонський

Підтримати нас можна тут Підтримати проект

Христина Пошелюжна

Редакторка рубрики Інтерв'ю, відповідальна за фото та юридичні питання. Адмін в Інстаграмі

Сторінка авторки в Facebook.

author photo
poster