Павло Дерев'янко «Аркан вовків»

13.11.2021

Переглядів: 106

http://chytay-ua.com/

«Звір — твоя сила і твоя слабкість. Тримай його на припоні та ніколи не дозволяй йому взяти гору»

На сьогодні існує стереотип: фентезі — то для дітей. Своєю рецензією рада розвінчати цей давно усталений міф. Фентезійна література цікавить не тільки малечу, а й дорослого читача, який знаходить у ній таємні сенси, значимі підтексти, мудрі думки, ба більше — навіть факти з історії. Павло Дерев'янко — перспективний український письменник, що спромігся спростувати вищезазначений шаблон. Своїм романом він довів вагомість фентезі в художньому арсеналі текстоїдів будь-якого віку.

«Аркан вовків» — поєднання двох світів: реального та неможливого, — у якому людина запросто перетворюється на вовка, по-відьомськи зачаровує кров і має здатність розмовляти з вищими силами. Сюжетна канва наскрізь пронизана фольклорними й старослов'янськими мотивами, містичними ритуалами, споконвічними традиціями та язичницькими елементами.  Загалом твір потребує прискіпливої читацької уваги, адже його фабула переповнена низкою потайних символів. Вони ховаються в кожному рядку й таким способом збагачують сторінки тексту ворожим і казковим змістом водночас. Доробок Павла Дерев'янка для тих, хто полюбляє страхітливі таїнства й відчуває до них піднесений емоційний потяг. «Аркан вовків» — для аматорів «дізнатися, подумати, запам'ятати».

Роман молодого автора містить у собі розповідь про хоробрих сіроманців — юнаків, котрі з наївних парубків ставали характерниками й уміли в разі необхідності (здебільшого заради безпеки та розвідки) перекинутися у вовка. Хлопці, що належали до Сірого Ордену, обертаючись у хижу подобу, ревно захищали кровний народ від підступного ворога, боролися за свої права та відстоювали честь власних сімей. Той, хто ступав на вовчу стежку, повинен був розуміти: Ґаад нізащо й ніколи не відпустить тебе назад ув обійми душевного спокою та чистої совісті. Біль, страждання, відчай, паніка, самопожертва — ось вони — вірні друзі надійних сіроманців.

Читаючи текст Павла Дерев'янка, дивуєшся фантасмагорії, свідком якої ти стаєш. Вої-вовки можуть мандрувати Потойбіччям, переміщуватися в часі, вести діалог із мавками, лісовиками і, зрештою, надсилати листи за допомогою пересічних(!) дубів («...стовбур — наш папір, кров — чорнило, а голос — перо. Запам’ятовуй і вперед»). Як на мене, автор досить-таки доречно використав образ цього непорушного дерева, адже воно з давніх-давен символізує силу, витривалість, мужність та довголіття. Для «хижаків», що вдостоїлися череса із трьома клямрами, одна з яких золота, — дуб має важливе значення. Він слугує прихистком, джерелом енергії, мовчазним, але кмітливим порадником. Його тихий скрипіт, шум зеленого й подекуди чорного із золотавими прожилками листя навіюють тепло та затишок, забирають виснажливі думки і сповнюють нутро героїв благодаттю. Лісовий велетень поєднаний із характерниками сакральним зв'язком: на місці свіжозакопаної могили, у якій на віки вічні покоїться тіло сіроманця, проростає молодий дубок, що й, власне, утілює концепт пам'яті та славне минуле Українського Гетьманату.

Головний герой твору — Северин або Щезник поміж своїх — хлоп'я, що «народилося того дня, коли вовк ковтає сонце».  Він же — син Ігоря та Ольги, котра перша з Ордену трагічно загинула на перемовинах із Вільною Зграєю. Учень здібного джури Захара змалку прийняв тверде рішення — поставити кривавий підпис на сувої ворожого Ґаада, «і стати лицарем Сірого Ордену. Як тато. Як мама». Автор вільно й невимушено старанними штрихами змальовує Северина простим молодиком, якому властиво боятися, картати себе за помилки, переживати найпотаємніші хвилювання та стрімголов тікати від небезпеки. У першій частині трилогії Щезник для нас — не відважний воїн — а тільки той, хто намагається ним стати. Варте похвали і те, що Павло Дерев'янко майстерно виписує психологію персонажа. Читач легко може простежити в словесній матерії душевні протиріччя юного характерника, його сумніви, припущення та найбезжалісніші докори сумління. Головний герой мужньо проходить шлях вої-вовка й намагається засвоїти якомога більше цінних уроків. Северин — той самий сіроманець, на котрого в подальшому чекає лавровий вінок за безстрашні героїчні учинки.

Не менш колоритно та витончено зображені натури відданих друзяк знатного Чорнововка: Пилипа, Гната, Савки та Яреми. Парубки відзначаються веселою вдачею, гострим розумом, невимовною чуттєвістю й незламною міццю побратимства. Це — дужі характерники, що здатні на великі подвиги тут і зараз. Їхня дружба, вигартувана брутальними оказіями, вражає щирістю та глибоким взаєморозумінням. Якщо на початку тексту ми бачимо маленький загін вороже налаштованих одне проти одного хлопців, то на його кінці стаємо свідками незрушимого єднання, символом якого прийнято вважати чорно-білий знімок юних лицарів, зроблений на Контрактовій площі.

Не слід оминати й художні деталі, над котрими Павло Дерев'янко добряче попрацював. Суттєві дрібнички доцільно вмотивовані у сюжетне плетиво: фальшивий срібний шеляг, що допоміг вийти на пана Борцеховського та його жорстокі наміри, давній таляр, який зміг врятувати життя бідолашної Ліни, тонколезий батьківський кинджал, ознаменований величчю та недосяжністю — усе це в поєднанні творить шедевральний задум молодого автора. Письменник нічого не залишає поза мистецькою увагою — усяка річ знаходить собі місце на папері.

«Аркан вовків», безперечно, захоплює читача своєю добірною мовою, у якій криється виваженість, логічність та непересічна мудрість. У творі прослідковуються історизми, що певною мірою забезпечують телепортацію в часі — «кунтуш», «трунок», «таріль», «цибух», «крайка», «шишига»; дотепні жарти — «— Ох, панове, врятували ви мене, — мовив чоловік. — Я і не сподівався на допомогу, крикнув для годиться, а мені по зубах… // — Цілі? // — Теща сильніше прикладає, — махнув рукою той», «Хто в селі живе, той пліток не боїться»; змістовні репліки — «Ліна уважно подивилися на нього і тихо запитала: — Навіщо ти зробив це, Северине? // — Аби... захищати їх, — він указав на святкову юрбу. // — Хіба не знайшлося би іншого захисника? // — Якщо так думатиме кожен, захисників не стане», «...почуття суму — частина нашої природи, якої не позбутися. Горювати, кохати, ненавидіти, сумніватися, боятися, відчувати… Це не може бути соромом! Ми ж люди!», «Народ багато балакає, та багато не розуміє». Поважне місце в романі відводиться також діалогам — вони є динамічними, грайливими та вельми потрібними. Зовсім не таємниця — балаканина героїв рухає сюжет загадкового твору.

Щодо жанру цього тексту, на мою думку, його слід означувати «містичним фентезі»: відьми, чари, лісовики, мавки, люди у вовчій подобі, дуби-листоноші, присутність у реальному бутті чогось потойбічного, втручання вищих сил у справи земні — далеко не всі потайні складники композиційного сплетіння. Слід розкрити ідею роману — вона глибока та значима: автор намагається піднести український фольклор до західноєвропейського канону, переконати читача у його важливості й цінності.

Отже, Павле Дерев'янку, вам вдалося виконати свою творчу місію — «Аркан вовків» осмислений та належно оцінений. Дякую!

Оксана Семенюк - юна критикиня, що добре розуміється на сучасній літературі


Іноді реальність починає занадто тиснути. Поряд із насушними проблемами не залишається місця для високих матерій, піднесених польотів думки. Усе постає настільки звичним, повторюваним, позбавленим усякої цікавості та фантазії, що мимоволі починає здаватися неправильним. Як ніколи чітко вимальовуються вади та жахи людського світу. У голові рояться думки  про те, що так не мало б бути, й виникають припущення та сподівання стосовно того, як могло б бути. Врешті поринаєш у мрії, де намагаєшся віднайти щось краще, але їм не лишається місця у реальності. Свідомості стає тісно, задушливо у щоденній рутині. Вона шукає виходу. Можливість такого звільнення здатне подарувати фентезі, що відкриває читачам нові виміри, сповнені незвіданих таємниць, захопливих пригод та гострих відчуттів, переживань, яких так бракує механізованій, прагматичній сучасності.

Література цього жанру та його піджанрів надзвичайно розмаїта. Зараз вона чи не найпопулярніша на світовому книжковому ринку, адже задовольняє широкий спектр запитів сучасної аудиторії. Читачі мають доступ до безлічі порталів у фантастичні світи на будь-який смак: від детально розроблених вимірів Толкіна, Джордана та Ротфусса й сповнених пригод і магії підліткових історій Роулінг, Ріґґса, Ле Гуїн, Ріордана, до темних казкових полотен Пулмана та Ґеймана, жорстоких, кривавих реальностей Мартіна, Сапковського чи жахливих, божевільних всесвітів Кінга і Лавкрафта. Фентезі було актуалізоване й в українській літературі. На сьогодні можемо спостерегти значний доробок текстів у цій царині. Хоча серед численних книжок, написаних у фентезійному річищі, складно знайти роботи з питомо національним наповненням, колоритом, оригінальними рисами, притаманними саме українській культурі. Зазвичай наші письменники орієнтуються на успішні зразки зарубіжних грандів жанру, користуються класичними, перевіреними шаблонами. Тож можна констатувати відчутний брак національно наснаженого, якісного фентезі, що могло б скласти конкуренцію потужному імпортному сегментові.

Як то кажуть, вовків боятися – в ліс не ходити. Павло Дерев’янко не тільки не злякався, а й зумів заарканити кращі традиції жанру в танок українських реалій та образності. Своїм «Арканом вовків» він фактично вводить у дискурс світового фентезі власне національний контекст. Цей роман продемонстрував, що наша міфологія та фольклор є плідним ґрунтом для творення фантастичної реальності, а створіння українського бестіарію, герої казок і легенд – не менш виразними, ніж, наприклад, представники канонічних для жанру «толкінівських» рас. Автор пропонує до уваги читачів непересічний зразок темного фентезі, яке постає готичним, суворим і кривавим, позбавленим наївності й повного відриву від дійсності, просякнутим містичними, таємничими віяннями слов’янських вірувань і наповненим похмурим антуражем. Самі собою напрошуються порівняння із «Відьмаком» Анджея Сапковського, непоганою альтернативою якому цілком може стати твір Дерев’янка.

Митець досить точно виписує на сторінках «Аркану вовків» ментальність українського народу. Зокрема це помітно у спокійному, навіть дещо панібратському ставленні до містики та магічних створінь. Герої не відчувають трепету, чи інстинктивного жаху перед невідомим, а сприймають потойбіччя і тамтешніх істот як невід’ємну частину буття, світоустрою. Згадаймо козаків із фольклорних переказів або, скажімо, персонажів творів Гоголя, які товаришували з лісовиком, як зі свояком, а чорта чи відьму й осідлати могли. Зовсім інше боязке, забобонне ставлення до нечистої сили спостерігаємо, наприклад, у творах росіян, білорусів і деяких інших слов’янських народів із подібними традиціями та віруваннями.

Загалом Павло Дерев’янко демонструє непогані знання фольклору. Письменник почасти вклинює в текст обряди та ритуали, причому не для годиться, а з метою подачі крізь них закодованих у народній свідомості сенсів, реалізовуючи їх зокрема в сюжетному плані, надаючи рушійних функцій. До того ж автор застосовує казкові елементи й фабулярні ходи як-от гру, випробування та дар, як винагороди за кмітливість, градації, метаморфози героїв та предметів, тощо. Окрім очевидних фольклорних образів у романі можна простежити велику кількість алюзій на античну та загалом зарубіжну літературу. Звісно, не обійшлося й без посилань на інші фентезійні роботи.

Павло Дерев’янко дуже чітко усвідомлює надважливе значення культури для України та її майбутнього, адже вона є одним із основних стовпів нації, запорукою самоідентифікації, гідності та пам’яті. Необхідність плекання та популяризації культурної спадщини особливо кричуще постає в умовах інформаційної війни, що активно ведеться в нашій державі. Письменник не відмежовується у своєму фантастичному світі від злободенних реалій і проблем країни, натомість витворює її своєрідну паралельну реальність.

«Аркан вовків» – фентезі в декораціях альтернативної історії. В романі анахронічно поєднуються різноманітні часові площини, що протікають у річищі  дев’ятнадцятого століття, а якщо точніше – 1845 році. Різноманітні історичні явища тут тісно переплітаються з рисами сучасності, тож можемо спостерігати поруч архаїчні предмети, артефакти та усім знайому новітню символіку й атрибутику, історично зумовлені порядки, в які вклинюються віяння модерних поглядів, відповідну епосі лексику й обшир пізнань зі вкрапленнями понятійного апарату сьогодення, старосвітські реалії сільського життя, що існують паралельно з інноваціями, спровокованими значним стрибком науково-технічного прогресу.

Автор не ставив собі завдання достовірно змалювати історію, та й про яку точність може йти мова, коли читачу демонструють самостійний всесвіт, один із можливих квантових станів дійсності з цілком перекроєною геополітичною картою та вигаданими державами, де Україна спромоглася відстояти свою незалежність за часів Хмельницького, є потужним гравцем на міжнародній арені. Попри все у романі фігурує реальний топос нашої країни, що відсилає до справдешньої історії та суспільно-національних проблем, допомагає поглянути на них по-новому, можливо, навіть натрапити на шляхи їхнього вирішення. Хай там як, було цікаво побачити інакшу версію України в альтернативному вимірі світу, навіть трішки шкода, що цей пласт роботи зміщений на периферію, губиться серед пригод та кошмарів головних героїв, тож дещо обділений увагою.

«Аркан вовків» – це насамперед історія про дорослішання, життєвий шлях та його ініціації. Вже на початку твору головний герой Северин проходить кілька таких за одну ніч: стає характерником і стає чоловіком. Хоча подібна концепція є однією із найуживаніших у жанрі фентезі, та, попри певну заїждженість подібної моделі, Павло Дерев’янко розкриває її винятково. Семантика дороги життя та дорослішання тут закладена в метафору «вовчої стежки», що наскрізно пронизує увесь текст. Шлях, яким мають пройти центральні персонажі, за сумісництвом лицарі сірого ордену, характерники, передбачає постійну боротьбу з вовком усередині. Письменник постулює необхідність неослабного самоконтролю первісних начал єства, які, взявши гору над розумом і душею, здатні уподібнити людину до тварини. Адже «всі ми – живі клітки для наших внутрішніх Звірів». Зламаєшся – втратиш себе. У такий спосіб автор подає ідею подолання звіриних поривів, інстинктивних, низьких бажань, жорстокості, необхідності дивитися на світ не вовчим, а чуйним поглядом.

Цю багатопланову метафору можна також інтерпретувати ширше, а саме, як спільний напрямок руху людей, об’єднавчий образ країни, що є запорукою успіху. Народ може досягнути поставленої мети лише разом, а розбрат – його головний ворог, що нам неодноразово засвідчували уроки історії. Центральні персонажі Северин, Савка, Ярема, Гнат і Пилип були відібрані з різних куточків держави, жили у несхожих середовищах і порядках, але їх згуртувала спільна справа. Так і всі українці мають нарешті прийти до нероздільної соборності в ім’я всезагальної, національної ідеї, майбутнього.

Особливу увагу письменник приділяє творенню і зображенню персонажів, які позбавлені однотипності, змальовані колоритно. У них віриш, сприймаєш живо, навіть попри їхні далеко не реалістичні здібності. У цьому переконуємося й на прикладі головних героїв характерників-новобранців. Всі вони зовсім різні, як зовнішньо, так і за передісторією, психологічними портретами. Хлопці, окрім Северина, постають певними типами з утрируваними, маркованими рисами, що зумовлені їхнім функціоналом у колективі й сюжеті загалом, запрограмованим автором. Попри це вони не набувають схематичного вигляду, адже кожен характер детально прописаний, має індивідуальний внутрішній світ, мотивації. Зі свого боку ватага та взаємодія її членів набуває певних концептуальних рис.

Молоді хлопці, за якими спостерігає читач на сторінках роману, ступили на свою нову, небезпечну стежку вже «поламаними», пошарпаними життям. Автор уміло демонструє їхні особисті травми, паралельно розкриваючи сімейні проблеми, що здатні зламати психіку та майбутнє. Серед них батьківська неуважність; байдужість; вульгарність, маргінальність, жорстокість оточення; домашнє насильство… Конфлікт батьків і дітей, один із центральних у романі, найбільш виразно постав у Северина, який потерпав від тягаря надмірних очікувань, страху не бути достойним батька та зганьбити пам’ять матері. Складні стосунки родини Чорнововків та їхня розв’язка варті окремої уваги. Можна також виділити викриття булінгу, цькування «не таких як усі», антисемітизму – що є актуальним та потрібним сьогодні.  У цьому контексті особливо промовисто окреслюються протиставлення прокляття містичного та справжніх проклять, породжених самими людьми.

Не випадковим є характерницьке гасло «не займай», адже герої ведуть постійну боротьбу зі сторонньою агресією, упередженнями та нерозумінням. Вони не прагнуть до насилля, кровопролиття, але завжди готові відстояти себе та власну гідність. За кривдою рано чи пізно приходить неволя, рабство, тож сіроманцям огидна слабкість «слухняної отари мовчазних овець». Не варто викликати вовка з лісу, бо може і вкусити. Клич «не займай» звучав би доцільно й у вустах сучасних українців, як відгомін супротиву надокучливому гніту чужої країни та культури, готовності завжди дати відсіч. 

В «Аркані вовків» можна знайти багато жанрових штампів, подібностей з іншими фентезійними творами. Це, наприклад, розподіл на курені (своєрідні факультети), типовий для підліткових романів. Найбільше асоціацій виникає з «Відьмаком» Сапковського, адже навіть самі фантастичні всесвіти українського й польського авторів подібні своєю готичністю, мотивами слов’янської міфології. До того ж, як і Геральд, Северин має стосунки з двома жінками. На додачу в нього ще й волосся сивіє наприкінці книжки. Братство характерників, яке також є «щитом держави», відлунює «Піснею льоду та вогню». Варто ще згадати про магію крові. Боже воїнство нагадує чад світла з «Колеса часу» Джордана. Буханевич, що втілює образ класичного фентезійного «літописця», того, хто занотовує безпосередні та опосередковані події всередині тексту, має риси персонажів цього ж твору: Базеля Гілла та Лояла з огір.

Можна вказати ще багато перегуків, але я б не поспішав називати їх запозиченнями чи, тим паче, плагіатом, бо такі схожі, навіть інколи клішовані риси зумовлені специфікою та умовностями жанру. З однаковим успіхом можемо говорити про копіювання в казках та навіть цілих міфологіях народів із зовсім різних куточків світу. Фентезі глибоко й нерозривно вплетене у масову культуру, як і фольклор, сягає колективного несвідомого, тому порівняння явищ цього жанру та народної творчості, на мій погляд, цілком доцільне. Звісно ж не можна заперечувати вплив інших творів на роботу Павла Дерев’янка, проте його скоріш варто ототожнювати з творчим натхненням.

Насправді фентезі – це не банальна втеча від реальності (хоча і її не можна заперечувати повністю), а спосіб знайти відповіді на злободенні питання у міфологізованому світі, підібрати ключі до розв’язання актуальних проблем, поглянувши на них під незвичним кутом, незаангажованим оком розгледівши те, що раніше ховалося за імлою нав’язаних ідей або скельцями рожевих окулярів. Фантастика – це дуже часто дидактика, бо має в собі багато від звичайної казки. Вона промовляє до свідомості на архетипових рівнях, пробуджує предковічний голос, в якому мудрість, по-народному проста, але від того не менш цінна думка. Все це цілком суголосне із «Арканом вовків», де магічні речі та дії – не просто видовище, а метафори, містять у собі символічний пласт змислів.

Хай там як, письменник у романі робить багато цікавих рішень. Наприклад, науково-технічний прогрес тут співіснує з магією. Таке поєднання насправді не витворює суттєвого дисонансу, адже ці два поняття в наш час уже стали чи не тотожними. Більшість із колись казкових предметів зараз частина реальності. З іншого боку, подібний підхід унаочнює протистояння природніх, споконвічних сил та снаги людського духу й інтелекту. Варта уваги також взаємодія християнства та язичницьких вірувань, що водночас гармонічно синтезуються і вступають у протиборство.

«Аркан вовків» легко читати. Мовний аспект роману на високому рівні, рідко засмучує помилками, натомість радує інтересними, книжними словами, приємними оку філолога. Проте варто зазначити, що, свідомо чи ні, автор час від часу використовує лексику, яка виходить за межі зазначеної епохи, надто відгонить сьогоденням. У такий спосіб письменник може полегшити сприйняття тексту для сучасного читача, але натомість завадити йому повністю зануритись у фантастичний вимір книжки.

Твір Павла Дерев’янка має справді захопливий, динамічний сюжет. У його лінійну канву постійно вплітаються спогади, флешбеки, зазвичай окремими підрозділами. Автор дуже добре тримає інтригу, частини не рідко закінчуються так званими кліффенгерами. У романі все гаразд із екшеном, що є важливим складником фентезійних робіт. Читач може стати свідком численних битв і напружених, кривавих сцен. Не обійшлося й без любовного трикутника і сердечних перипетій. Варто також відзначити хороший гумор, що іноді здається неможливим з огляду на страшні події твору. Але як інакше впоратися із болем? У цьому також українська ментальність, міцно пов’язана із культивуванням сміху. «Аркан вовків» вартує українського блокбастера, що міг би нічим не поступатися зарубіжним аналогам. Чому б і ні?

Владислав Хоменко - поет, дослідник сучасної літератури

Редакція Читай

Редакція літературного порталу Читай

author photo
poster