Василь Махно: «Книги – це зафіксована інформація та знання»

17.07.2021

Переглядів: 1385

http://chytay-ua.com/

Василь Махно — поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Авторпоетичних збірок «Схима» (1993), «Самотність Цезаря» (1994), «Книга пагорбів та годин» (1996), «Лютневі елегії таінші вірші» (1998), «Плавник риби» (2002), «38 віршів проНью-Йорк та дещо інше» (2004), «Cornelia Street Cafe: нові тавибрані вірші 1991–2006» (2007), «Зимові листи» (2011), «я хочу бути джазом і рок-н-ролом» (2013), «Ровер» (2015), «Єрусалимські вірші» (2016), «Паперовий міст» (2017), «Поет, океан і риба: вибрані вірші 1993–2018» (2019). Опублікував книжку оповідань «Дім у Бейтінґ Голлов» (2015), роман «Вічний календар» (2019) та чотири збірки есеїстики «Парк культури та відпочинку імені Ґертруди Стайн» (2006), «Котилася торба» (2011), «Околиці та пограниччя» (2019) та «Уздовж океану на ровері»(2020).

Видав переклади польських поетів Збіґнєва Герберта «Струна світла» (1996) та Януша Шубера «Спійманий у сіть» (2007). Твори Василя Махна перекладенобагатьма мовами: польською, англійською, сербською, німецькою, грузинською, вірменською, російською, румунською, словенською, малаяламською, литовською, чеською, портуґальською, іспанською, їдиш та іврит та ін., а окремими виданнями виходили в Ізраїлі, Німеччині, Польщі, Румунії, Сербії та США. Лауреат літературних премій ФондуПетра і Лесі Ковалевих (2009), Міжнародної сербської премії «Повеље Мораве» (2013), «Книга року BBC» (2015) та Міжнародної українсько-єврейської премії «Зустріч» (2020). З 2000 року мешкає у Нью-Йорку.

Письменник поділився з читачами Читай своїми улюбленими книгами, віршами, розповів про своє дитинство та розкрив таємницю написання власних книг.

Можете згадати, що читали ваші батьки? Які автори їм подобалися, де купували книжки?

Коли мені було п’ять років, мої батьки розлучилися, і я виростав при дідові і бабі, в селі, де особливих книжок не було, хоча були сільська і шкільна бібліотеки. Дитинство більше було наповнене усними розповідями, тобто переказуванням місцевих міфів та бувальщин.

Пам’ятаю в дідовій хаті книжку «Українська кухня». Вона була моєю улюбленою, тому, що там було багато різних кольорових вставок. Улюбленою ще й тому, що на цих форзацах я малював. Коли дорослі побачили, що я так понищив цю книжку, вони відібрали її й сховали.

Потім я переїхав з Галичини до Кривого Рогу. Там уже жив з мамою, вітчимом і молодшим братом. Батьки були вчителями, тому бібліотека вдома була пристойна. Вітчим дбав про нашу книгозбірню. У нас зберігалися різні енциклопедії, видання українських, російських та закордонних письменників, зокрема багатотомники Тараса Шевченка, Анатоля Франса, Остапа Вишні, Натана Рибака, Теодора Драйзера тощо. Мені особисто надзвичайно подобалися енциклопедії. Я навіть запропонував мамі, що якщо дійду до останнього тому, то, можливо, мені й не потрібно ходити до школи. Ідея мамі не вельми сподобалася.

Пригадую момент в підлітковому віці, саме тоді мій вітчим працював директором школи, коли відбулася чергова чистка шкільної бібліотеки. У Радянському Союзі час до часу відбувалися такі чистки, коли якийсь письменник із “благовірного” ставав дисидентом або проштрафився в очах системи чимось іншим. Так у нашій домашній бібліотеці опинилися романи Олеся Гончара «Собор» та Миколи Руденка «Вітер в обличчя». Я ці романи читав років в 14 під великим секретом. Було наказано ніде і нікому не розповідати, що я читаю саме їх. Це була така довіра з боку дорослих до мене! Страшенно подобалося брати участь в такій “грі”, наче я скуштував  заборонений плід.

Які жанри книг ви любили в підлітковому віці?

Більше любив читати прозу. Також подобалося читати більш серйозні твори (які вважав серйозними на той час). Не можу сказати, що аж надто відкидав шкільну програму. В молодому віці, коли тебе заставляють вчити якісь вірші напам'ять або переказувати твори, які тобі поки що не зовсім зрозумілі через вік, брак життєвого досвіду, то важко їх полюбити. Але певні твори зі шкільної програми подобалися – оповідання Михайла Коцюбинського, роман Панаса Мирного. Зовсім не подобалися ідеологічні твори, усілякі там «Партія веде» Тичини чи «Батьківщина» Рильського. Тому складно було сприйняти поезію Тичини, саме ті речі, які мали стосунок до справжньої поезії.  Інтуїтивно шукалося чогось іншого – в останньому класі середньої школи знайшов іншу, так би мовити, літературу, в журнальних публікаціях і на хвилях забороненого тоді «Радіо Свобода», на якому велися літературні передачі.

Яку книгу читаєте зараз?

Зараз працюю над новим романом і мені доводиться читати велику кількість певних видань. Вони доволі великі за обсягом. Не буду називати усі, але, зокрема, читаю про Шмуеля Аґнона, Нобелівського лауреата з Бучача. Це моє так зване обов’язкове читання.

Є книги, які читаю для того, щоб отримати задоволення від тексту. Останньою такою книгою було американське видання Бруно Шульца «Sanatorium Under the Sign of the Hourglass», опубліковане в серії Other Europe, де головним редактором виступив американський письменник Філіп Рот. З цікавістю перечитував передмову Джона Апдайка.

Хотілося б більше дізнатися про сам процес написання книг. Тому хочу запитати у вас таке – як довго у вас триває цей процес від “ідеї книги в голові” до самого написання книги?

Працюю в різних жанрах. Це поезія, проза і есеїстика (есеїстика – це та ж проза, але вона все ж таки має свої особливості).

Якщо йдеться про поезію, то вірш – це імпульс. Якщо він приходить, то можна зачепитися за якесь слово, риму, вислів і тоді це все тягнеться далі. Вірш я намагаюся написати одразу і майже не правлю. Залишаю собі день, два для того, щоб холодними очима подивитися на текст і поправити кілька слів або якесь речення.

Щодо прози, то в мене немає чітких планів. Інколи це приходить спонтанно. Хоча, коли я писав «Вічний календар», то тема цього простору і часу, в яких відбуваються основні події, жила зі мною від самих моїх початків. І, безумовно, потрібно було дозріти до цього тексту. Пізніше ще розширював цю географію тим, щоб читав багато інформації з певних джерел.

Щодо оповідань, то, звичайно, деколи думаю про те, що я б хотів написати. Але цей процес не лінійний і однозначний. Є ще речі, які відкладені. Вони ще на початках або на середині. І я навіть не уявляю, коли вони допишуться.

До писання тебе спонукають різні речі. Коли пишеш прозу, ти повинен увійти у весь цей простір, цей матеріал. І поступово переживати це все. Дуже важливо, щоб процес писання приносив тобі задоволення.

Я говорив з одним професором літератури, і ми зійшлися на тому, що процес писання – це як статевий акт. Коли ти щось твориш, ти або отримуєш задоволення, або ні. І ця наруга над словами, насилля над літерами, твоя внутрішня напруга укладається в двосторонню річ, яка з однієї сторони солодка, а з іншої гірка. Усе в цьому світі складається з плюсів і мінусів. Це фізика, закони природи. І писання теж їм підпорядковується. Тільки воно більш непередбачуване як процес.

Де саме те місце, в якому Василь Махно пише свої книги? Це ваш робочий кабінет чи, можливо, кав’ярня?

Якісь глави «Вічного календаря» я написав на поромі. Пором пливе від мого острова Staten Island до Manhattan пів години. Цього достатньо, щоб відключитися від всього і, пливучи водами East River, писати текст.

Деякі вірші пишу в subway. Частину книжки «Паперовий міст» написав власне там.

Але мені подобається бути в атмосфері свого дому. Я часто пишу саме в рідних стінах. На поромах і в subway не напишеш великого роману.

Не можу писати під час подорожей, тому функцію тексту мені заміняє фотоапарат. Під час подорожі багато фотографую. Для мене фотографії цінні, бо вони стають моїм нотатником. Дуже люблю візуальні образи, урбаністику. Знимкування предметності мені дуже допомагає в процесі написання.

Дивлячись на фотографію, згадую запахи, звуки, деталі, порухи. Фотографія, звісно ж, є застиглим моментом, але оскільки я там був і це пережив, то переживаю ці емоції знову.

Ви пишете конкретну кількість слів в день чи усе залежить від натхнення?

Якщо це есеїстика, то я можу розрахувати певну кількість слів. Якщо йдеться про оповідання чи роман, то, зазвичай, так не виходить. А вірші взагалі не пишуться під конкретну кількість слів. Розрахунок для поезії, як на мене, згубний.

А хто ваш улюблений поет?

Колись я писав дисертацію про Антонича, він й залишається моїм улюбленим поетом.

Мені подобаються Райнер Марія Рільке, Пабло Неруда, Чеслав Мілош, Збіґнєв Герберт, Джон Ешбері. Щиро кажучи, на кожному життєвому етапі я завжди відкривав якесь нове ім’я: після фестивалю у Нікараґуа – дізнався про Ернесто Карденаля. Колись у Сербії мене захопив Васко Попа, а в Румунії – Нікіта Станеску. Тому назвати когось одного – це звузити увесь мій читацький досвід до мікрона. З українських подобаються ранній Тичина, Антонич і Свідзінський. Для мене вони значать багато. Ця трійка, на мій погляд, є ключовою для української поезії XX століття.

Назвіть, будь ласка, свої улюблені книги та чому саме вони?

Звичайно ж, це проза Бруно Шульца. Також Ґабріель Ґарсіа Маркес, його «Сто років самотності» і «Кохання під час холери». Безумовно, це Данило Кіш, сербський письменник. Також Мілорад Павич і його «Хозарський словник», албанець Ісмаїл Кадаре, кубинець Рейнальдо Аренас, Ісаак Башевіс Зінґер. Я міг би назвати десятки імен письменників, чиї твори мене вразили й запам’яталися.

На кожному етапі життя тобі потрапляє до рук щось таке, чого ти ніколи не читав. Ти чув про цього письменника, можливо, навіть в загальних рисах знаєш його біографію, але так склалося, що до певного моменту його творів не читав. Я саме тепер пишу книжку есеїстики, що буде схожа на вибудову персональної енциклопедії, і там знайдеться місце багатьом книжкам і письменникам.

Згадувати улюблених письменників – це таке ковзання поглядом полицями власної бібліотеки та полицями пам’яті, але завжди когось проминеш.

Розкажіть про свою бібліотеку.

Моя бібліотека “розполовинена”. Значну кількість книжок залишено в Тернополі, у квартирі, в якій ніхто не живе. Велика частина зараз зі мною, хоча тепер я намагаюся не з таким запалом купувати книжки, як колись. Тому що, насправді, з місцем завжди є проблема. А мені хочеться, щоби мене оточували улюблені книжки або ті, без яких не обійтися. Якісь енциклопедії, видані в Америці в 70-тих роках, з красивими ілюстраціями. Унікальне видання Волта Вітмена з надзвичайними гравюрами. Прижиттєве видання Байрона, Гоголеві «Мертві душі», видані при кінці дев’ятнадцятого століття. У країнах, які відвідую, завжди купую мапи та записи національної музики.

Книги творять певну атмосферу. Обкладинки, шрифти, назви, імена – усе створює певний настрій для письма. Мені так здається.

У чому сила книг?

Книги – це зафіксована інформація та знання. Людство давно збагнуло, що записаний текст необхідно зберігати і передавати наступникам.

Мар`яна Паславська

Редактор рубрики Інтерв'ю, адмін Facebook, відповідальна за SEO сайту.

Сторінка автора в Facebook

author photo
poster