Террі Пратчетт «Батько Вепр»

03.01.2021

Переглядів: 585

http://chytay-ua.com/

«…Коли він заговорив, у горах зійшли лавини.

— ВИ БУЛИ ЧЕМНИМИ…ЧИ НІ?

ХО. ХО. ХО.

Вдалині затихло виття…»

Як у тому бородатому анекдоті: «Віра помирає останньою», сказала Надія, убиваючи Любов.

Хтозна, чи був відомий цей дотеп майстру сатири в фентезійній обгортці по-британськи серу Террі Пратчетту, проте саме на найсокровенніше — Віру, — посягають головні антагоністи його найріздвянішого роману «Батько Вепр».

Вепроніч — це аналог християнського Різдва у Дискосвіті. Подарунки діткам розносить Батько Вепр, який розсікає дискосвітівські простори на санях, запряженими кабанами. Але цьогорічна Вепроніч під загрозою, адже Батька Вепра замовили у Гільдії найманців, він безслідно зникає.

Річ у тім, що аудиторів дійсності напрочуд дістало людство (чудово їх розуміємо!). А оскільки віра є життєво необхідною для, власне, життя, тому знищення Батька Вепра завдало б серйозного удару по людству. Ба більше, дехто свято вірить — за такого розвитку подій: СОНЦЕ БІЛЬШЕ НЕ ЗІЙДЕ.

Але шанси людства зростають у геометричній прогресії, бо за справу береться сам Смерть (як відомо, Смерть у Пратчетта чоловічого роду). Він начіпає штучну бороду, підкладає подушку замість вгодованого живота, бере свого помічника Альберта в якості Ельфа, ретельно репетирує славнозвісне «ХО. ХО. ХО.» і розкладає у розвішані біля каміна шкарпетки (а в одному випадку навіть простирадло) подарунки, проходячи не крізь привичний для себе спосіб стіни, а крізь димохід — коротше намагається якнайліпше виконувати обов’язки Батька Вепра, аби віра дітей в диво не похитнулася.

Смерть більше не перебуває у стані професійного вигорання (як у «Морті»), не шукає забуття в алкоголі, не тікає від дійсності (як у «Душевній музиці»). Він радіє. Радіє тому, що нарешті отримав роботу, де усі його раді бачити. Смерть підхопив... людяність. І це до вподоби далеко не всім.

Смерть прагне повернути істинне призначення, справжній сенс Вепроночі, хоче сотворити диво для кожного, але прагматичний Альберт повсякчас приземлює благородні спроби Смерті: «Одна з речей, від яких народ стає ще веселішим  усвідомлення того, що комусь уже невесело».

Тим часом звільнена віра кружляє довкола і зрощуються в найнесподіваніших проявах і місцях. Дивні дива (вірніше — ще дивніші ніж зазвичай) починають коїтися у Невидній академії, де мешкають, творять і витворяють найвидатніші чарівники Анк-Морпорку.

Зубна Фея і Фея Веселощів, Бабай і Гном бородавко... На арену оповіді виступають реальні (принаймні для Дискосвіту) і овірувані щойно персонажі і все, як зазвичай, летить шкереберть. Але оскільки дія відбувається напередодні всенародних гулянь, то не обходиться сюжет без Бога Вина і О Боже похмілля (для друзів просто Сушняк) — так, наступний ранок після свята може бути доволі жорстоким.

Допоки Смерть витає у хмарах свого нового призначення, чарівники Невидної академії намагаються знайти спосіб, аби приборкати звільнену віру, на пошуки Батька Вепра вирушає прийомна онука Смерті Сюзен, яка спокійнісінько собі працювала гувернанткою у звичайному розкішному домі і наполегливо уникала усього надзвичайного.

У цій частині на неї чекають нові знайомства, більше пригод і подорожей Дискосвітом і, звісно, смертельна небезпека. А ще, здається, вона трохи ліпше порозуміється зі своїм незвичайним у всіх сенсах дідусем.

У четвертому романі із циклу «Смерть» — «Батько Вепр», — Террі Пратчетт, серед іншого, із сарказмом говорить про усю комерційну складову свята, висміює «вишукану» кухню з бруду і взуття, яка з іноземною назвою та під соусом стає «високою». Він актуалізовує питання справедливості та іронізує над благодійниками, які згадують про свій безкорисливий (ага, аякже) бік лише напередодні свята.

З моменту виходу (у 1996 році) «Батько Вепр» очолював різноманітні літературні рейтинги Великої Британії. А критики відзначали певну особливість, мовляв Пратчетт використав для Вепроночі темніший, аніж зазвичай, тон та різкішу сатиру. Зокрема, Publishers Weekly, висновує, що сер Террі виходить за рамки жартівливої фантазії та заслуговує на звання «один із найзначущіших англомовних сатириків».

У 2006 році за мотивами «Батька Вепра» був знятий двосерійний фільм спеціально для телеканалу Sky One, де головну роль онуки Смерті Сюзен виконала зірка «Абатства Доутона» Мішель Докері.

Однозначно, книгу «Батько Вепр» можна ставити на книжкову поличку поряд з «Різдвяною піснею» Діккенса та іншими видатними книгами з різдвяною (проте не обов’язково доброю) атмосферою, адже вони нагадують людям про те, що завжди можна бути трохи добрішим.

Це книга про стан, близький до смерті («Ми всі його переживаємо. І він називається «життям»).

Про істинне призначення Вепроночі чи Різдва, чи Зимового сонцестояння (хто у що вірить чи відзначає).

Про людей, які бачать тільки те, що вони хочуть побачити.

Про дітей, які найчастіше бачать те, що існує насправді («Діти. Хто би міг подумати? Але сьогодні діти, а завтра весь світ»).

І про те, що насправді так легко бути Людиною, навіть якщо ти сама (чи сам) Смерть.

Христина Пошелюжна

Редакторка рубрики Інтерв'ю, відповідальна за фото та юридичні питання. Адмін в Інстаграмі

Сторінка авторки в Facebook.

author photo