онлайн-журнал про книги та літературу
#1
Багато хто вважає, що: ще занадто рано для літератури війни; треба, щоб минув час; треба почекати. На подібні романи в мережі й не тільки ллються відра хейту.
Однак Євгенія Кузнєцова притримується думки: «Якщо вам є що сказати, кажіть зараз». Саме це вона й зробила своїм романом «Драбина». Він був осудженим не тільки через тему біженства та війни, а й з приводу того, що вона зображує зовсім не героя. Та чи має персонаж твору часів війни бути героєм?
Та про це трохи згодом. Хто ж наш головний персонаж? Це такий собі Толік, що живе в Іспанії, де й відбуваються події роману. З початком війни до нього приїхали всі його рідні й не зовсім: мама, дядько, тітка, сестра, подруга сестри, дві кішки й собака. Його роз’їдає почуття провини й сорому через те, що він не на фронті. Але він зізнається, що йому страшно їхати на справжню війну.
«Драбина» – це абсолютно новий контекст, новий погляд на війну та на біженство – не тільки жахи самої евакуації, а й дійсність перебування не на своїй землі, одночасно не серед своїх і занадто серед своїх.
Авторка починає твір із перших трьох місяців війни. З часом воно, звісно, забувається, як усе було напочатку. Проте в «Драбині» цей стан – постійного перевіряння месенджерів і кількості вбитих росіян, постійного очікування чогось або страшного, або радісного – цей стан заморозився, законсервувався на сторінках роману. Згадується й переїзд автобусом із окупованих територій через усі кордони із сумками речей, котами й собакою на руках.
Не читавши цей твір, можна припустити, що він важкий, болючий і сумний. Я не заперечую, що біль тут є. Та він у настільки виваженій пропорції із позитивом і гумором, що навіть сумні моменти набувають світлих відтінків.
Пані Євгенія змогла дуже вдало познайомити читача з місцем і часом подій. Нема жодних прямих повідомлень, лише натяки. Це дає читачеві змогу самому шукати відповідь і здогадуватися. «Кури Григорівни лишились під Харковом. Можливо, вони поглохли від артилерії і повмирали, можливо, їх з’їли корінні москвічі і представники менших провінційних російських міст». З цього можна зрозуміти, що вже війна, яка саме війна, і де персонажі жили раніше. Є й промовиста картина нового помешкання родини: «Уздовж сходів нагору висіли вишиті імена, ймовірно, всіх онуків чи правнуків покійної: Пауль, Марікармен, Марія, Карла, Марісабель, Марівікторія, Кармен». Імена чітко говорять про країну перебування – Іспанія.
Що ж до самих новоприбулих – то родичі Толіка є доволі стереотипними. Тітка, що постійно сидить на телефоні, намагається знайти йому «нєвєсту», жаліється на його худорбу, носить блискучі халати й примудряється посадити помідори навіть у фонтані. Дядько Анатолій, що любить колупатися в машині й ходити на рибалку. Мама, що завжди намагається накормити свою дорогоцінну дитину, не дозволяє пити каву й працювати після опівночі.
Проте, на мою думку, у цьому випадку стереотипи – це не мінус. Власне, що таке стереотип? «Загальноприйнятий або визнаний зразок, позбавлений індивідуальності», – каже нам словник. Наголошую на слові «загальноприйнятий». Тобто це якесь явище, що або колись, або зараз було чи є настільки популярним, що воно стало стереотипом. Саме тому, я думаю, кожен побачить у Григорівні якусь свою родичку, що дуже турбується про ваше особисте благополуччя, у Анатолію Степановичу – дядька, діда, батька, у мамі … ну, маму. Саме це робить їх близькими нам, реальними та смішними.
Говорячи про стереотипи, деякі з них протягом твору й порушуються. Дівчина Лана (Свєта) – українка, що теж живе в Іспанії. Здавалося б, накачані губи, груди, шикарний одяг, претензійне ім’я Лана – чистісінький стереотип, і ми вже, наче, знаємо, як вона буде себе вести. А ось і ні! Вона виявляється відданою українкою, що побилася з росіянином, аби тому не дісталося грошей із благодійного заходу для України, і навіть перевиховала свого іспанського чоловіка на українця.
Наостанок про недоліки побудови персонажів скажу, що Іра (сестра) та Поліна (подруга сестри) були занадто схожими між собою. Є така фраза: «той самий текст, різні шрифти». Це про Поліну й Іру. Не зрозуміло, нащо було створено їх дві. Якщо Поліна була потрібна для романтичної лінії, то Іру цілком можна було б і прибрати. Вона працює хіба причиною, чому Поліна опинилася в тому будинку разом з усіма.
Повернімося з негативного до позитивного. Персонажі ввесь твір говорять суржиком, що, на диво, звучить абсолютно природньо. Видно, що авторка знає, що таке суржик і як його відтворити. Хтось, мабуть, подумає, що це не важко. Та я особисто часто бачила, як у серіалах та комедійних програмах намагалися відтворити суржик, а насправді просто брали й де-не-де вставляли російські слова. Це не суржик. Такий стиль мовлення робить персонажів ще більш реальними та приємними, а читання надзвичайно легким.
Однак є в мові авторки й деякі недоліки, швидше технічні. Як, скажімо, порушення правила милозвучності. Там, де мало б стояти «і», стоїть «й» і навпаки, де мало б стояти «в», стоїть «у» і навпаки. Ще подекуди були помилки з пунктуацією та деякою лексикою. Але то не так страшно, і неприскіпливий читач цього й не помітить. Та над цим варто працювати.
Тепер перейдімо до більш серйозних речей. У романі часто згадуються статуетки янголів, вишиті картини Божої Матері та Ісуса з його учнями, що лишилися після попередньої власниці в домі, котрий купив Толя. Ці образи знову й знову виринають у оповіді. «Толік ліг на ліжко і заплющив очі. Всі Ісусові учні дивились на нього». Потім символічним міг здатися той момент, коли на початку твору хлопець відвертає картину «Таємна вечеря», що стояла в його кімнаті, лицем до стіни, а ближче до кінця розвертає назад до себе. «Толік встав, узяв картину, що стояла притулена до стіни, і, розчарувавши павука, що вже там собі облаштував хатину, повернув Ісуса з учнями назад на стіну». Аби пані Євгенія сама не сказала, що всі ці моменти не мали ніякого підтексту й були абсолютно неінтенційними, то це цілком можна було сприйняти за якийсь символ. Проте цей «символ» аніяк не впливає на сюжет твору й не має із ним жодних прихованих зв’язків, тому робимо висновок, що звернення до янголів та ісусів справді ненавмисне.
І наостанок скажу про нашого «(не)героя твору». «Драбина» – це саме та частина воєнної літератури, якої не вистачало й не вистачало б, аби її не видали. Це, як кажуть американці, те, чого ми не хотіли, але неймовірно потребували. Тема вини в чоловіка через те, що він не йде на фронт, мала бути піднята, оскільки це така сама реалія сьогодення, як і все інше. Книги про героїв пишуться й будуть писатися, як їм і слід. Однак і про людей таких – негероїчних, зляканих, і все ж свідомих – має бути сказано.
Тож, твір сто відсотків рекомендую до прочитання й дякую авторці за таку чудову річ!
Єва Яковенко, студентка «літературної творчості» КНУ, пише прозу
#2
За сходинку до правди. Кітч як терапія у романі «Драбина» Євгенії Кузнєцової
Чому читати про «війну» (у лапках, адже це тло й жахлива причина всіх подій у тексті, та все ж не основна тема) раптом виявилось аж так легко?
Роман «Драбина» Євгенії Кузнєцової – це доказ того, що міт – це брехня, правдивіша за правду.
Хоч-не-хоч, та ми все міряємо нашою свідомістю, іноді навіть колективною, коли йдеться про міти. Мозок любить комфорт і впевненість у тому, що відбувається, а отже все сприймає крізь призму штампів і кліше.
«Всі персонажі реальні, тому що стереотипні», – говорить сама авторка.
Тож маємо справу з майстерно зробленим кітчем: письменниця віддзеркалює певні шаблони, тому з’являється відчуття, ніби всім персонажам роздали ролі (ти, мовляв, будеш типовою мамою, яка турбується про дитину в її 30+, а ти от прямо мужиком, який за допомогою жестів і зойків розпитає у вантажників, скільки років їхнім дітям, розкаже, що Путін хуйло, похвалить іспанський уряд, попросить зброї і запросить на партію у пінбол, як у них буде час), а далі вони всі виходять на сцену проживати ці ролі в етюді на тему “казка «Рукавичка». І це так життєподібно й театрально водночас, що хочеться аплодувати!
І з одного боку – нас як суспільство з усіма його реакціями в перші місяці війни гарненько віддзеркалили, з другого ж – це зробили шаблонами, а отже нам дуже комфортно читати, і це, мабуть, уперше опрацьовують складну й дуже болісну (адже війна триває) тему в такий спосіб. Ми посміємося, пограємося в уже давно створені нейронні зв’язки й можливо стане трохи легше. А оскільки кітч лише пародіює катарсис (за Адорно), це радше анестетик, яких теж завжди бракує, тому не дивно, що роман став «народним».
Якось Тамара Гундорова сказала, що кітч – це своєрідна естетика спрощеного і комфортного сприйняття, естетика красивостей: не того красивого, яке поєднане з катарсисом, а того, що декоративне, заспокійливе, ностальгійне. Це в певному сенсі реакція на потрясіння, які несе новий динамічний модерний світ.
Шкода, що потрясіння зараз несе росія, а не новий динамічний модерний світ. Та все ж, хочеться окремо поговорити про «ностальгійне» – «мадленки» Кузнєцової: те, які деталі підловила авторка, як розмістила їх – окрема насолода, адже вони зачепили купу моїх спогадів і додали тексту глибини (наприклад, вишиті імена родичів колишньої власниці будинку Марікармен. Ця, нікому не потрібна вишивка, свідчить про вічну тему батьків і дітей, в «Драбині» ж вона не остання), якої бракувало персонажам.
Не всім, звісно. І найцікавіше виявилось спостерігати за антигероєм-Толіком – за його незручними переживаннями війни, трансформацією сприйняття родини й нетрансформацією також. Але про це потім.
Коли персонажі однакової статі й віку, є загроза, що у свідомості читача вони зіллються: з мамою та Григорівною так не сталося – вони надзвичайно яскраві, і все-таки мама – особлива роль. Але Іруся і Поліна були однією людиною для мене ледь не до кінця твору: Іруся була тінню Поліни (попри те, що Поліна набагато «темніша» й взагалі в людини депресія), тож часом складалося враження, що вона там лише для того, аби привести в текст подругу. Можливо, це якраз через «темноту» Поліни, адже негативно забарвлене запам’ятовується нами краще, ніж щось світле, та я б радила зробити її виразнішою в діях.
Вернімося до Толіка, він теж має свою пару – Анатолія Степановича, людину, яка, мабуть, постійно нагадувала головному героєві про свою боягузливість (згадаймо, що Степанович повторював, що пішов би воювати аби не нога, та й загалом, персонаж на противагу Толіку максимально маскулінний). Але це не тільки ще один урок прийняття инших людей (він нарешті відходить від цінностей матеріальних і звертає увагу на тих, від кого тікав). На мою думку, десь глибоко всередині Толік хотів би бути як Анатолій Степанович, хотів би долізти до цього по «драбині», але…Тут ми наближаємось до блискавичного фіналу, який найбільш близький до реальності. Декілька абсурдних учинків (Толік і раптор), діалогів (розмова про почуття, висловлені не парою, а Григорівною) і грім епілогу як дамоклів меч, нагадування про фатум: люди не змінюються. Цюк-цюк.
Звісно, Толік долучиться до допомоги, але й далі буде втікати від усього до своєї «драбини».
— Ти думаєш, що я людина, яка уникає усіх труднощів, але повір, я… — Толік запнувся, бо зрозумів, що каже про себе чисту правду.
Великі потрясіння ввиразнюють і розкривають нашу сутність.
Текст направду унікальний тим, як авторці вдається легко розкрити глибокі теми, розважити нас, змусити сміятися, побачити себе в них, знову ненавидіти росіян і все це через національний кітч. Мова твору тільки підіграє реалістичності. Тож увага й визнання абсолютно заслужені.
Лілія Черненко, студентка «літературної творчості КНУ», книгарка
#3
Захоплена тим, що робить Євгенія Кузнєцова! Це жінка, яка поєднує в собі безліч неймовірних іпостасей: матір, письменниця, ютуб-мейкерка тощо. З великим задоволенням переглядаю відео чи то про важливі національні питання, чи то такі ролики, як про літній борщ («Обережно! Якщо давно не були в селі, може тьохнути серденько» – це про щось дуже рідне серцю, про близьке ще з дитячих літ). Цікаво переглядати етнографічний путівник українськими кулінарними звичками «Готуємо в журбі» чи надзвичайно важливу книжку (особливо в наш час) «Мова – меч». І от нещодавно вдалося ознайомитися із художнім твором «Драбина», який проковтнула буквально за кілька вечорів.
Авторка пропонує цілком доступний текст для сприйняття про реалії людей, котрі втекли від жахів війни. З одного боку, це певний вид терапевтичного читання про простих людей, які навіть нагадують родичів: тут можна розпізнати і свою обридливу тітку із вічними запитаннями «ну що там, коли вже одружишся/заміж», і сестру з дошкульною вдачею, а з другого боку, часом виникало відчуття, що мені цього мало, що хочеться додаткових нашарувань підтексту, хочеться більше інтертекстуального наповнення для «розгадування», хочеться такої інформації, над якою потрібно подумати, проаналізувати і дійти самій до певних висновків. Либонь, справа читацьких уподобань чи просто настрою. А втім, тут проявляється, очевидячки, перш за все майстерність Євгенії, зокрема, у способі, яким вона розмовляє про війну: вміло, дотепно, з нотками гумору й іронії говорить простими словами на складні теми, і торкаючись болючого сьогодення кожного з нас, свіжої рани, яка ще не загоїлася.
Письменниця вправно конструює діалоги, і таки втілюється в життя концепція «підглядання за людьми». Мова героїв така, як і справді говорять вихідці із тих регіонів – із суржиком; лайка доречна, бо всі ми так реагуємо на абсурдні новини, спродуковані пропагандою окупантів; репліки героїв прості, короткі, неускладнені заплутаними підрядними частинами. Звісно, були моменти, що сприймалися геть стереотипно і банально, як ось проговорення всоте одних і тих самих мемів, які ми вже бачили просто-таки скрізь. Але факт такий, якщо розгорнути книжку, можливо, через десять років, можна буде заново відтворити в пам’яті ці моменти, що, найімовірніше, забудуться, але лишаться містком (чи то флешбеком) до подій, пережиті на початку повномасштабного вторгнення. Щоправда, є ще питання до таких моментів, як садові гноми-геї, які цілуються, і Поліна вдягнена в колоніальні шорти, такі уточнення не дуже доречні, сприймаються здебільшого в негативних конотаціях.
Та й за персонажами цікаво було спостерігати: як Григорівна у фонтані посадила помідори (це ж таки частина нашого національного менталітету – тяглість вегетативного архетипу), як Поліна тягала кавуни із ринку і пила антидепресанти жменями – способи справитися із початком війни і адаптуватися до життя в иншій країні. У той же момент не всі (і я в тому числі) можуть на всі сто відсотків перейнятися їхніми проблемами, бо пережила зовсім не такий досвід, однак вірю досвіду авторці, тому що всіх нас (ті, що залишилися в країні і ті, що змушені були виїхати) об’єднувало навколо одного і того самого. Навіть, здавалося б, такі протилежні за різними світоглядними мірками персонажі, як Лана та Толік, консолідувалися задля спільної мети. До речи, саме між цими дійовими особами створювався найбільший контраст: вона – сильна, рішуча, вольова, але в той же момент гротескна й надмірна, у певних моментах стереотипна (за словами самої авторки: «стереотипна, бо реальна»), він – слабкий, м’якотілий, невпевнений, боїться висловити свою думку. І тут ще одна дилема: здається, цілком реальні персонажі, що трапляються нам у звичайному житті, «негерої війни» (за словами Віри Агеєвої), але немає такого персонажа чи персонажки, які могли б бути твердим образом-асоціацією свідомого українця/українки.
Безперечно, обігрування драбини як назви і символу – одна з найсильніших і найяскравіших художніх деталей. А найслабше в тексті – кінцівка: наплутана, розмита, забагато всього наліплено.
Урешті-решт, роман відіграє важливу роль серед потоку сучасних текстів і заповнює надзвичайно важливу нішу нашої воєнної літератури, а саме – біженської, вимушеної еміґрації, у той же час порушуючи проблеми співжиття різних поколінь і родинних стосунків. Недаром «Драбина» Євгенії Кузнєцової стала Книгою року BBC-2023.
Вікторія Гродська, студентка «літературної творчості» КНУ, філологиня
