Тамара Горіха Зерня «Доця»: вони прийшли убивати

15.11.2020

Переглядів: 243

http://chytay-ua.com/

Людям,

рокованим на смерть,

видали рушниці

(вволили іхне останне бажання)

 

I вони стали розстрілювати

інших рокованих на смерть,

аби примиритися

із власною загибеллю.

Василь СТУС

Озираюся і розумію, що це далеко не перша книга на військову тематику, яку я прочитав. Але щоразу таке дивне відчуття, ніби я вперше беру в руки книгу такого штибу. Щоразу відчуття такі ж свіжі, ніби ножем по живому, виколупуєш шрапнель із розквітлого кривавим бутоном коліна. Після кількох десятків сторінок я дивувався, як авторці вдалося так чітко передати характери персонажів. За той короткий час, поки я читав, я ніби прожив з ними пів життя, переживав за кожне рішення і кожен крок, радів кожній маленькій перемозі і ціпенів від жаху, коли небеса здригалися від грому градів. І як виявилося, у всьому винні “реальні події”. Війна виглядає зовсім по-іншому, поки вона по той бік екрану. Якісь далекі силуети, чужі імена… “Доця” одна з тих книг, яка здатна влити повну ложку дьогтю у спокійну, мирну реальність. Вона знайомить з простими людьми, робить їх рідними тобі, а потім хапає за горло і тицяє носом у полум’я війни. 

 

Отже, ти живеш собі звичайним життям. Великі проблеми, маленькі радощі… Ти не впадаєш у відчай, бо знаєш, що є люди, які живуть гірше. Мало-помалу все налагоджується. Ти якось облаштовуєш світ навколо себе. Жити досить стерпно. Деякі місця і людей ти навіть можеш назвати рідними. І здавалося б, чого тобі ще бракує? Завжди, звичайно, є до чого прагнути. Є якісь мрії, сподівання, надії, та все ж… 

Але світ навколо непомітно починає змінюватися. Ти майже не помічаєш цього, як не помічаєш перших грудочок снігу, які котяться з гірської вершини, віщуючи лавину. Люди навколо стають чужими. Тобто обличчя ті самі, але десь з глибин їхнього єства випливає “путен памагі” та інше лайно, яким вони щедро засирають все навколо. Натовп бомжів і алконавтів за 100 гривень і літру спирту захоплює ОДА. Будують барикади, виносять все цінне, і ніхто їм не заважає. Ніхто вперто цього не помічає, ніби так і має бути. І ти кричиш, ніби в екран телевізора, ніби тебе тут немає, ти у якісь паралельній “нормальній” реальності. Але твій голос не самотній. 

***

Здавалось, ось трошки, зараз дотиснемо, іще кілька акцій і все налагодиться. Подивіться лишень на “ополченців”, які через день штурмували то ОДА, то міську адміністрацію, на цю убогу алкоголічну неміч, на наркоманів і бомжів з усього міста, які сповзлися туди за своїми грішними “трудоднями”, і порівняйте з нашими людьми, світлими, розумними, сильними. Ми підбадьорювали одне одного в очікуванні того самого світанку, який обов’язково настане. 

***

Не можу сказати, що ми розслабилися. Правильніше буде — ми ще не напряглися як слід. У більшості не здогадувалися, з ким саме маємо справу, не знали, який підлий ворог нам дістався. Ми вийшли на Майдан переконувати, вони прийшли убивати, от і все.

Насправді мені важко передати своїми словами атмосферу того, що тоді робилося. І напевно навіть книжка не може цього зробити. Хоча авторка дуже майстерно пише. В будь-якому випадку читач зможе пережити лише відлуння тих подій і переживань, які тоді вирували. Трохи самоіронії, сарказму, гіркуватого гумору. Авторка описує, як життя цілого міста сповзає у Безодню. Як відбувається тиха й непомітна підміна цінностей. Та й не тільки їх…

***

Соки “Садочок”, томатна паста у трикутничках “Чумак”, сметана “Президент”. Сотні звичних товарів, і втрата кожного з них муляє, як камінець в чоботі. Поспіх, з яким мережі кинулися заміняти українські товари російськими, нагадує незграбні спроби змити кров на місці злочину. Як же вони бояться ту Україну, якщо воюють навіть із сметаною…

Поступово від таких дрібниць і маленьких (великих) особистих трагедій авторка підводить до більш жахливих подій. Смерті, обстріли, регулярні війська Росії в місті. Вона описує зародження волонтерського руху, налагодження поставок провізії, одягу, тепловізорів. 

Насправді в книжці стільки подій, що я в своєму короткому описі не зможу згадати все. Але можу сказати одне. Вона нагадала мені, чим є Україна. Це не тільки територія на карті. Це не дядьки з жирними пузами, які приймають закони. Україна була ще до здобуття Незалежності, вона є зараз і буде далі. І як би паршиво все не було навколо, варто озирнутися, глянути на нашу історію і зрозуміти, що було й набагато гірше, але ми є. Попри все – ми ще тут! Тому читаймо книги, пам’ятаймо історію і не повторюймо вже стільки раз одні і ті ж довбані помилки.  

***

Засуньте в дупу свою “хату скраю”. Якби я побачила Стуса, я б йому сказала — убивай! Вирви очі, викуси кадик, умри в бою, умри так, щоб тебе розтерзали двадцять на одного, але до скону віку сцялися б у ліжко від самої згадки про тебе. Щоб нікому, ні одній скотині не повернувся язик назвати тебе самогубцем. Стій прямо і смійся, смійся їм в очі. Навіть якщо навколо тебе немає України, навіть якщо там пустка і лід, навіть якщо там тьма єгипетська, у тобі самому України стане з головою, бо Україна — це ти.