Оксана Забужко «Як рубали вишневий сад, або дорога з Бад-Емса»

26.04.2021

Переглядів: 468

http://chytay-ua.com/

У читацьких колах очікують новий роман від Забужко Оксани Стефанівни. А письменниця на початку весни порадувала своїх прихильників книгою про Оксану Міяковську-Радиш. Пані Оксана була багаторічним архіваріусом Української Вільної Академії Наук у Нью-Йорку.

І кому, як не Забужко, розповідати українським читачам незнані сюжети, історії і людські долі великої, незнанної української культури. Це важкий тягар, але письменниця невпинно продовжує відкривати нам, читачам, цей світ.

Шукаючи інформацію про Оксану Радиш, можна побачити лише декілька статей про її день народження, досить скупі дані про її чоловіка Мирослава Радиша і все. Більше нічого про Оксану Радиш немає в пошуковій системі. Якщо ж трішки глибше зануритися в Google і ввести ім’я її батька, то ми прочитаємо там 2 рядка про його доньку. Нібито була така людина у світі, але водночас і не було. Ми втратили, так і не познайомившись. Не знали й не знаємо, чим пані Оксана займалася в Нью-Йорку. Наше покоління не оцінило її внесок.

«Я мала щастя спілкуватися з пані Радиш під час усіх своїх наїздів до Нью-Йорку, а влітку 2002-го, працюючи в архіві УВАН, майже місяць прожила в неї на квартирі (у неї завжди жив хтось, кому потрібна була «вписка»). Якби не цей досвід, я б, мабуь, також не дуже розуміла, що таке справжня аристократія – та давня європейська (і наша ж у тому числі!), котра з лицарського стану, з «з ордену вершників». І що шляхетство – це не бали й еполети з російського кіно, не інтернет-пабліки під хамською назвою «Шляхта не працює» (!!!), а девіз Фрідріха II «Ich dien» – «Я служу». І що Прісцілла, й Долорес, і «бояриня» Оксана у Лесі Українки – то був іще цілком поширений сто років тому жіночий тип: тип жінки, яка потім і в ГУЛАГах, і в таборових злиднях Ді-Пі, і в «чорних» кварталах Бронксу вміла залишатися «королівною» – не тому, що всі служили їй, а тому, що вона служила справі, яку обрала сама».

Ми ж бо не знали. І чи варто винити покоління в незнанні? Адже усі заборони української мови, літератури, Валуєвський циркуляр, Емський указ, псевдоукраїнізація – зробили свою справу. Цілі покоління українців не прочитали надзвичайні книги, не побачили грандіозні театральні вистави, не оцінили тисячі картин, адже усе це було вбите в самому тільки починанні. А натомість ми маємо покоління українців, які не знають, яким письменником, окрім Франка, Шевченка та Українки, похвалитися перед іноземцями.

«Безглуздо відводити від них очі: це діагноз, і його треба усвідомити. Як усвідомити й те, що це справді була війна нон-стоп, усі ці півтораста років (навіть не рахуючи «гарячих фаз»), - що абсолютна більшість здійснених-таки за цей час в Україні модернізаційних процесів, які зрештою й перетворили нас із кількох губерній відсталої імперії на хай яку недоконану, а все-таки національну державу європейського типу, здійснювалася завдяки персональним ініціативам – всупереч системному мотлоху, який півтораста років наполягав, то словом, то ділом (а частіше і словом, і ділом разом), що нас «не было, нет и быть не может»».

Нам зруйнували цілий всесвіт. Його знищували систематично століттями. Подавали чужу літературу за щось модерне, популярне, а нашу як щось сільське, дике, недорозвинуте. І ми приймали це, адже не знали, що це суцільна брехня. Ми не знали, ми не читали, ми не уміли розпізнати неправду. Так руйнуються світи. І це катастрофа, яку наше покоління не усвідомило, не прийняло і не знає, що ж робити далі з усім цим. Де шукати допомогу? «Тепер нам зосталась тільки література: за умови, якщо вміти її відчитати» - стверджує авторка.

«Як рубали вишневий сад, або Довга дорога з Бад-Емаса» – це книжка про те, що українцям потрібно навчитися приймати нашу реальність. Перестати страждати і тужити. Так, ми багато втратили, але натомість маємо можливість відродити усе. Завдяки таким людям, як Оксана Радиш, українці можуть  прочитати надзвичайно багато інформації про наших предків. Пані Оксана з того покоління людей, які чітко знали, що бути українцем – це бути носієм давньої культури. Вона розуміла, який величезний внесок в світову культуру і історії зробили українці. І що ми могли б ще показати світу, якби не «прекрасний» сусід.

«Як рубали вишневий сад…» - улюблений літературний коктейль Забужко. Поєднання сімейних розповідей, мікс минулого і бачення майбутнього, переплетіння доль людей. Письменниця на папері розповідає читачам, що Україна – це не країна дешевих закордонних біоматеріалів. Це країна талановитих людей. Ми такі ж надзвичайні, як і наші предки. Потрібно читати і розповідати усім про здобутки і досягнення українців різних століть. Хто, як не ми, повинні це робити? Адже тільки ми зараз можемо гучно про це говорити. Перестати комплексувати і почати робити те, чим займалися українці на вимушеній еміграції, – невпинно працювати над висвітленням нашого минулого.

«…схема, за якою в нас розповідають про українців, котрі прославились в інших культурах: щоразу це подається мало не як історія «хлопця з нашого села», що десь у городі «вийшов у люди», але, спасибі не забуває земляків».

«Хоча починати треба з елементарної істини: якщо українець (як будь-хто інший!) отримує визнання в чужій культурі (тобто продає чужинцям не робочі м’язи й карі очі, а голову з усім її вмістом), то значить, він приніс із собою в ту культуру «з дому» щось, чого в ній доти не було, адаптував у ній щось українське».

«Атож, час побороти комплекси й сказати собі це вголос: ми також впливали на світові культури, а не просто постачали їм якісний біологічний матеріал. …а пам’ятаєте, що ми вам дали?»

Мар`яна Паславська

Редактор рубрики Інтерв'ю, адмін Facebook, відповідальна за SEO сайту.

Сторінка автора в Facebook

author photo
poster