«Апокриф / Чотири розмови про Лесю Українку»

07.08.2020

Переглядів: 304

http://chytay-ua.com/

Апокриф: про що насправді християнські драми Лесі Українки

25 лютого ми відзначали 145-ту річницю від дня народження Лариси Петрівни Косач, яка, за словами Івана Франка була чи не єдиним мужчиною в українській літературі і яку ми знаємо зі шкільної програми кволою і романтичною Лесею Українкою - авторкою «Лісової пісні».

І якщо цю знаменну дату ви могли пропустити, то кількість років від народження Ісуса Христа достеменно знаєте. Адже рік 2021 весь світ рахує саме від сходження зірки у Вифлеємі – з Різдва Христового почалась наша ера.

Чому я пов’язала Ісуса і Лесю? Тому що сама письменниця пов’язала себе з історією християнства. За одну ніч 1903 року після Різдва Христового біля ліжка вмираючого друга вона написала драматичну поему «Одержима» - про Месію і жінку, яка Його любила, та не прийняла Його жертви, віддавши за Нього життя. Уже в 1908 році була написана драма «Руфін і Прісцилла» - про перших катакомбних християн Римської імперії і становлення церкви як інституції з її єпископатом. 1909 року була написана драматична поема «На полі крові». Тут Леся Українка знову повертається до часів Христа – його страти і воскресіння, та головним героєм є Іуда, який на землі, відведеній для поховань чужоземців та купленій за ті самі 30 срібників, розповідає прочанину про мотиви своєї зради. Того ж таки 1909 року в драматичному етюді «Йоганна, жінка Хусова» Леся Українка показує конфлікт найпершої християнки, тієї, що йшла за Ісусом, який вона, сповідуючи його вчення після страти, мала вирішити з покинутим чоловіком – високопосадовцем Римської імперії, повернувшись до нього. Остання драматична поема з цього циклу «Адвокат Мартіан» була написана 1911 року і відносить нас у ІІІ століття з Різдва Христового – дія відбувається в християнському домі поважного римського адвоката, а конфлікт будується між батьком і дітьми, які прагнули відкритися в часи гоніння християн, натхненні словом божим й стратами в цирку своїх братів і сестер во Христі.

І хоча Біблія і досі лишається чи не єдиною популярнішою за «Гаррі Поттера» книгою, євангельські сюжети, не кажучи вже про послання апостолів ми знаємо не так добре, як того вимагає читання класики. А оскільки вся світова класична література так чи інакше стосується християнського вчення і традицій, вдумливому читачеві неодмінно захочеться заповнити прогалини.

І тут в пригоді стане свіжа книжка від «Комори» - дуже незвичне видання, де поєднана художня література і оригінальний нонфікшн – розшифровка діалогів глави Української греко-католицької церкви та сучасної української письменниці саме про ці чотири християнські драми.

Леся Українка «Апокриф»: Блаженнійший Святослав Шевчук і Оксана Забужко «Чотири розмови про Лесю Українку» - відкриває перед читачем всю велич особистості письменниці. Саме з цих розмов ми починаємо розуміти, що Леся не була кволою дівчиною, яка сіяла барвисті квітки на вбогім сумнім перелозі й сумувала, що весна прийшла весела, щедра, мила. Вона була сильною жінкою і сильною духом, шукаючи в творчості відповіді на питання, які є актуальними і зараз. Що є церква для людини - чи це є інституція з душпастирем овець, чи це є громада рівних в любові до Христа? Що є любов до Бога – чи можна любити Христа, не полюбивши ворогів його, як він учив, та не прийнявши крові, яку він пролив за наші гріхи? Чи можна стати християнином з примусу, з традиції, з любови до дружини-християнки та без віри? Чи жертва, зроблена з любови до того, хто має віру, не є свідченням Бога на землі? Чи є проявом віри та слідуванням вченню Христа покірність чоловікові-поганину християнки, яка йшла за Месією, та повернулась в розпачі, що загине до настання царства Божого? Чи обов’язок вірного християнина перед громадою є вищим за його обов’язок перед сім’єю? Чи можна свідомо приректи власних дітей на вічні муки, бо маєш критися, щоб захистити в суді єпископа своєї церкви?

Та головний конфлікт і цього творчого доробку, і життя письменниці все ж полягає у відносинах з церквою як інституцією. На початку ХХ століття церковні цензори заборонили ставити «На полі крові» (та на початку ХХІ ми можемо побачити вистави і на сцені київського театру Івана Франка, і на сцені львівського театру «В кошику»). В ІІІ столітті за версією Лесі Українки глави церкви заборонили адвокатові Мартіанові охрестити своїх віруючих дорослих дітей, щоб ніхто не викрив його християнство в переддень процесу над єпископом. У драмі «Руфін і Прісцілла» Л. Українка теж демонструє ницість єпископату і прислужників, які проповідуючи мучеництво, рятувались за рахунок істинно віруючих.

А що ж до віри самої пані Лесі? Чи була вона християнкою, чи святила паски і їла кутю? Радянська школа і літературознавство вчило, що Леся Українка була революційною атеїсткою. Але ці чотири розмови про неї переконують, що це не так. Хоча письменниця і сприймала Христа швидше як особу, особистість, її віра була глибокою. І вірила вона в святий дух. В ім’я отця і сина, і святого духа – цю молитву чуємо в нашій церкві, але можемо не почути в сусідній – чи значить це, що є неправильні християни, хоч вони й живуть за вченням Христа?

Цей конфлікт між церквою і громадою знову випав на яв через повернення українцям Томосу. І хоча віра в святого духа не є лиш у храмі, власна церква єднає в молитві, а не дозволяє мовчати, поки славляться отці, що проклинають твій народ, і чуже військо.

Тож «Апокриф» можна рекомендувати не тільки як світське чтиво або літературознавче дослідження, але й як екзегетичний виклад. Адже через тлумачення біблійних текстів і змісту святого письма від Блаженнішого Святослава сучасні християни різних конфесій можуть знайти відповіді на деякі питання (звичайно, якщо питання не стосуються заправки для куті або присипки на паску).