Мартін Поллак «Отруєні пейзажі»

18.10.2020

Переглядів: 212

http://chytay-ua.com/

На війні немає непоранених солдатів. 

Хосе Нароський 

Коли закінчується війна? Офіційно – в момент підписання акту капітуляції однієї з сторін. А неофіційно і насправді? Коли всі солдати і полонені повертаються додому? Коли знайдуть і ідентифікують останки всіх загиблих, закатованих і страчених? Чи, можливо, війна триває, доки живе останній її учасник? Дехто переконаний, що по-справжньому жодна війна так ніколи і не закінчується, адже залишає рани і шрами, в яких криються малесенькі, вічно тліючі жаринки. При вдало направленому вітрі та підходящих умовах з них можна знову роздмухати полум’я війни… 

Європа густо помережана такими шрамами, і вони з незворушною регулярністю і невідворотністю нагадують про себе, роз’ятрюються, запалюються знову і розростаються. Ран стає більше, кров скапує сильніше, ненависть пускає коріння глибше…

Друга світова офіційно завершена на Західному та Східному фронтах і має про це підписаний і завірений документ. З того моменту минуло 75 років, змінилися покоління і кордони, але та Велика Війна досі поруч. І річ не лише в меморіалах і пам’ятниках, річ в тім, що вона (зрештою, як і будь-яка інша) має здатність проростати там, де зупинялася навіть на найкоротшу мить, проникати навіть в тих, кого ледь торкнулася. 

Велика Війна в Європі закінчилася? Так, ми маємо Акт про капітуляцію. Ні, надто багато всього, що нею породжено і розбурхано, досі не тільки не проговорено, а й навіть не знайдено. Австрійський письменник Мартін Поллак – один з тих, хто не хоче, щоб так було і надалі, з тих, хто продовжує шукати, знаходити і говорити. 

Поллак – не його справжнє прізвище. Коли Мартіну було три, його батька застрелили при спробі перейти австрійсько-італійський кордон. Він хотів емігрувати в Аргентину. Був 1947 рік, тож куди ще міг податися член НСРПН, штурмбаннфюрер СС Ґергард Баст, справжній батько Мартіна Поллака, котрий служив в айнзацгрупі в Словаччині, командував зондеркомандою у Варшаві та займався питанням масового винищення євреїв? 

Поллак намагався знайти все, що стосувалося його батька. Він провів безліч годин в архівах, по крихті збираючи інформацію про людину, яку ніколи не знав, дедалі глибше занурюючись в історію родини, до якої належав. Поллак простежив її до прадіда, а все, що знайшов і що хотів сказати, в тому числі і власному батькові, лягло в основу документально-детективного роману «Мрець в бункері».

ЧИТАТИ ТАКОЖ: В. Ґ. Зебальд «Аустерліц»

Поллака завжди притягувала і манила Центрально-Східна Європа. Він вивчав філологію та історію країн Східної Європи в університетах Відня, Варшави, Югославії, багато перекладав з польської, зокрема, книги Анджея Стасюка, і продовжує досліджувати шрами, які війна залишила на цих територіях. Щоправда, називає він їх отруєними пейзажами, так, як і назвав збірку ессеїв 2014 року. Багато в чому вона опирається на власний досвід автора, а також на його системні і ґрунтовні дослідження та архівні пошуки. 

То чим же отруєні пейзажі такої особливої для Поллака частини світу? Масовими похованнями. Саме вони, виявлені, замовчувані і ще не знайдені, стали головними в праці австрійського письменника. Бабин Яр, Катинь, Худа Яма, Понарський ліс, Горнвальд, Курапати поблизу Мінська, Рехніц – всі ці місця – не просто позначки на карті, а велетенські спільні і часто приховані могили жертв Голокосту, репресій, розстрілів, етнічних чисток.   

Поллак розповідає, що про поховання і вбивства, скоєні в Словенії, дізнався від діда, а ліс, в якому маленький Мартін так любив гратися і гуляти, приховує не лише красиві галявини і чудернацькі стежки, а й карстові печери, в які скидали сотні, може, тисячі тіл, а часто і ще живих людей, аби приховати сліди жахливих злочинів. Він також розповідає, як відвідував і досліджував місця інших таємних захоронень, як вдивлявся в мирний, красивий ландшафт, штучно створений, аби замовчати страшні таємниці. А ще Поллак думає над питаннями, на які, найімовірніше, однозначної і єдино правильної відповіді просто не існує. 

Що таке масове поховання? Скільки трупів потрібно, щоб виправдати вживання цього поняття? Десять? Двадцять? П'ятдесят? Сто? Чи ще більше?

«Отруєні пейзажі» – це про Польщу, Австрію, Білорусь, Словаччину, Словенію, Україну... Про те, що вся Європа – це один величезний цвинтар. Ми буквально садимо картоплю і розбиваємо сквери на місцях масових поховань. Наші міста проростають зі щільного шару тіл, яких намагалися позбутися і заховати так, щоб їх вже ніколи не знайшли. Тому яри засаджували деревами, пагорби розрівнювали, озера засипали і перетворювали на дороги… 

Вона дуже невелика, ця книжка, трохи більше двох годин читання – і ви дізнаєтеся про тисячі мертвих в печерах Словенії і прошарок тіл під грядкою цибулі в Україні. Але насправді вона не тільки про те, що мертвим потрібно повертати імена і обличчя, а ще й про те, як жити поруч з такими отруєними пейзажами, як дивитися на меморіальні таблички на стінах і диваків, яким хочеться, аби на могилах їхніх батьків і дідів не випасали корів. Це про те, що у масових вбивств немає строку давності, а мертві заслуговують на спочинок. І про те, що як би сильно вбивці не старалися, які б ландшафти вони не брали у спільники, мертві знайдуть спосіб, як розповісти правду...

І як тут не задумуватися про те, скільки таких отруєних пейзажів оточує нас просто зараз, скільки пагорбів є насправді не просто пагорбами і скільки місць масових поховань нам ще доведеться відкрити. Не тільки часів радянських репресій і Великої Війни, а й на Донбасі часів українсько-російської війни. Бо треба бути дуже наївним, аби вірити, що їх там немає…

 

Підтримати нас можна тут - Підтримати проект

Оксана Пелюшенко

Редактор рубрики «Книги», відповідальна за PR, Твіттер, смаколики і вазони в офісі.

Сторінка автора в Facebook

author photo