Ця п’єса Сергія Жадана стала такою ж символічною як і порядок, за яким вона була випущена.
Літо, 2014 рік, сіра зона, Хлібне «перемир’я», будинок. Місто, звідки родом персонажі, з цивілізацією з’єднує міст. Міст взірвали, словом, з цього і починається історія. Для повної картини цього покликання не вистачає лише Харона. Перевізник зі світу живих до світу мертвих загубився десь на Донбасі. Події розгортаються упевнено та динамічно. 2 брати ховають матір. Один, як зазначає сам автор, типовий «селфмейдмен», котрий торгує тушами на базарі, в центрі(Антон), а инший – повна його протилежність, він глушить тепле пиво, адже ні електрики, ні води у їхній мишоловці немає, спостерігає стелю (Толік). Єдина людина, що пов’язувала таких різних їх, віддала Богові душу, тож, залишившись сиротами, чоловікам дано лише спогади. Вони символічно закарбовані фотоальбомом з шафи.
Мова п’єси строкато-безнадійна, речення наче обірвані та короткі. Жадан створює цю атмосферу, аби зобразити людей, що не мають власної позиції. Протягом усього тексту персонажі не можуть наважитись озвучити свої погляди, а, можливо, й банально їх сформувати. Це такий собі детектив однієї кімнати, детектив 8 осіб, де кожен кожного підозрює та нікому не довіряє. Хоча що таке довіра у сірій зоні? Тут боятися варто комендатури, що змінюється тричі за тиждень, знайомо, чи не так?
Сергій Вікторович майстерно оперує сарказмом та іронією, текст сповнений висміювань і міжрядкових сенсів. Тут і про церкву, і про позицію, і про владу – словом, набір юного дослідника української ментальності. «Толік. Про волевиявлення я тобі скажу. Я б їм вобщє не давав голосувати. Вони ж так вибирають, наче вибирають не для себе, а для сусіда.\ Антон. В смислі?\ Толік. В смислі, шоб похуже і подовше».
З шафи вивалюється гвинтівка, нічого дивного, як на часопростір п’єси, однак тут автор вдається до вже всім відомого прийому, це ж бо якщо рушниця висить на стіні, то вона обов’язково повинна вистрілити. Але ближче до справи.
Нам підкидають трьох нових героїв: віруюча Тьотя Шура та два її протеже (Валічка й Катя). Жінки приходять в сюжет, аби обмити покійницю та відправити її в останню путь з усіма почестями. Перша – «...Тьотя Шура – ця вобщє активістка. Вона ж тут і замість батюшки, і замість мера. Так сказать, світська і духовна влада в одному лиці. Мертвих вона обмиває. Ходить винюхує, хто за кого…». Друга – «глухоніма» помічниця, котра, виявляється глухою та німою лише для чужих, а не дивно й, події сірої зони настільки ж сірі, як і позиція героїв. Катя так і залишається у тіні своїх 2 коліжанок, не кажучи жодного слова за всю п’єсу.
Завдяки цим трьом, є змога начитатися чудових каламбурів та дотепних жартів щодо віри, церкви та її ваги у національному житті: «Антон. І в комендатуру вона нікого не здавала. Вона ж православна. У православних це гріх – у комендатуру когось здавати. Поняв?» Жадан впорався із завданням, підняв це питання і відповів на нього так само майстерно, як вміє тільки він.
Наступними виступають сусіди: фермер Коля та його вагітна дружина Машка. Сім’я, що складається з імпульсивного чоловіка та спокійної жінки була приречена на щастя, але ж війна… Однак доречніше буде сказати але ж позиція: «Коля (ображено). Нічого я не підвозив… (До всіх.) Мені ця ваша війна взагалі не в тему. У мене пшениця стоїть, а я її зібрати не можу.» – усе, що варто знати про Колю, а може й про кожного з присутніх у кімнаті. Однак фермер постає перед читачем для того, аби сформулювати іншу тезу: «Коля (далі схлипуючи). Ну да, дурак. Ось ти, Антон, ти людина інтелігентна, на ринку працюєш. Ти теж у політиці не розбираєшся? \ Антон. Не розбираюсь. \ Коля. І на мітинги не ходиш? \ Антон. Не ходжу. \ Коля. Сука, а хто ж туда ходить? Як не включиш телевізор – куча народа з іконами під мерією. Хоч воду святи на ці ікони. Хто це? Не знаєш, Антон? \ Антон. Не знаю. \ Коля. І я не знаю. Дивна у нас війна получається, да? Ні народити нормально не можна, ні похоронити. Сидимо, як у мишоловці. І ніхто ні при чому.»
Останнім у гру вступає Ренат – сільський поштальйон без пошти, її спалено. Автор знову повертається до тези: «якщо на стіні висить рушниця, вона обов’язково повинна вистрілити».
Зрештою, люди вирішують йти до річки, з якої усе почалося, перед цим лише розглядають фотоальбом та говорять про 12 апостолів, останній з яких Толік. Чи постає він тим самим Іудою, котрий вийде перед Страшним Судом та приведе з собою решту, питання рецепції кожного. Двері зачинено.
Одина з головних думок, яку автор намагався передати, прямо висловлює Тьотя Шура: «Слів не вистачає. Слова першими скінчились. Зламалось усе, всі говорять по-своєму, ніхто нікого не чує, ніхто нікого не розуміє. От і ми.»
П’єса, повна символізму, сенсів та покликань. Вона про наш народ, залишилось сподіватися, що не про націю. «Хлібне перемир’я» Сергія Жадана – історія про людей, що так і не змогли визначитись, по яку сторону барикади їм буде краще, тож, зрештою, вони залишились на барикаді, твердо тримаючись на ногах. Це і стало єдиним вибором героїв. Хлібне перемир’я залишить за собою попіл.
Читайте також: Сергій Жадан «Інтернат»