Жослін Сосьє "Дощило птахами"

Сосьє Ж. Дощило птахами: роман; пер. із франц. І. Рябчія. Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2017. 160с. 

Кохання народжується від взаємного пізнання душ закоханих

А. Фіренцуола

Роман «Дощило птахами» (оригінал 2011 р., українськомовний переклад 2017-го) вперше вводить вітчизняного читача в літературний світ Жослін Сосьє – канадської франкомовної письменниці, авторки низки книг (окрім рецензованої, «Життя як картина», 1996; «Спадкоємці шахти», 2001; «Дорога Жанни», 2006, в англомовному перекладі Ронди Маллінз – 2010), особистості, котра тяжіє до скромності і простоти в бутті й письмі. Через щоденний графік за письмовим столом з 9-ї ранку до 16-ї вечора приятель Ж. Сосьє провів паралелі між письменництвом мисткині і роботою на фабриці. Тож не зовсім зрозумілі докори, що авторка пише мало. За аналізований твір Ж. Сосьє є лауреатом низки премій – літературної «П’ять континентів Франкофонії» (2011), Літературної премії колежів, премії ім. Ренґе Літературної академії Квебеку, премій «Франція – Квебек» та читачів «Радіо Канада», читацької премії Книжкового салону в Монреалі (2012), літературної премії генерал-губернатора за англомовний переклад із французької (2013). Роман «Дощило птахами» побачив світ шістьма мовами – окрім згаданих, ще німецькою, шведською, нідерландською. 

Попри однозначну жанрову дефініцію, текст структуровано таким чином, що він ніби скомпонований з окремих новел (розділів), в яких розгортання подій, долі окремих героїв, їхні світи доцентрово сходяться до однієї сюжетної канви. Про лінійність головним чином не йдеться (за винятком останніх частин, де має місце причинно-наслідковий зв’язок), зате нерідко простежується ретроспективність нарації. Великі Пожоги початку ХХ століття на півночі штату Онтаріо (як Катастрофа доби, Катастрофа долі їх учасника та свідка Бойчука) прямо чи опосередковано, біографічно чи дотично зближують персонажів роману. 

Авторка не приховує, що твір має історичну основу, оскільки їй, як і фотографині з книги, випала нагода зустрічатися з деякими жертвами Великих Пожогів. Так, доленосним для роману виявилося спілкування із вісімдесятип’ятирічною пані, батько якої розповідав, що під час Катастрофи птахи падали, як мухи; це порівняння глибоко вкарбувалося у свідомості Ж. Сосьє – і згодом злинула метафорична назва «Дощило птахами» (французькою – «'Il pleuvait des oiseaux»; англійською – «And the Birds Rained Down»). Ще один момент: книга присвячена Марі-Анж Сосьє: це тітка авторки, яка подібно до Марі-Денеж шістнадцятилітньою була запроторена до божевільні. Отже, саме вона стала прототипом одної з героїнь роману (див. про це та інше докладніше: https://www.cbc.ca/books/jocelyne-saucier-how-i-wrote-and-the-birds-rained-down-1.4043679). 

Позаяк у перших частинах змінюється наратор (вказівками є вже назви розділів – «Фотограф», «Бруно», «Стів»), це зміщення векторів з одного «Я» на інше почасти утруднює сприймання, але, разом із тим, допомагає глянути на одну й ту ж ситуацію з різних боків, очима кількох людей, що продукує об’єктивність і оскаржує однобічність. Цим літературний твір уподібнюється до фотомистецтва: окремі піймані кадри, що згодом складуть колаж. Погляд як відчуття об’єктиву, формати макро- (тло, фон) і мікрозйомки (фокусування уваги на деталях портрету, пейзажу тощо, окремих постатях, що вихоплюються з натовпу, маси, середовища). Таким чином, роман є ілюструванням інтермедіальних (міжмистецьких) зв’язків (компаративний аспект). 

«Фотосеанс відбувається переважно на другій зустрічі (добачаємо пряму аналогію з другим, «повільним» прочитанням тексту – Г. К.-С.). Об’єкт має достатньо часу, щоб переварити спомини, і потай прагне мого повернення. Ніхто не встоїть перед спокусою опинитись у центрі чиєїсь уваги» (с. 25), – констатує фотографиня, нараторка 1-го розділу («Фотограф»), котра вирушає в далеку дорогу з метою відшукати живу легенду Великих Пожогів – Бойчука, ім’я якого чітко не зафіксоване в пам’яті, а відтак, відоме в кількох варіаціях (Тед, Ед, Едвард і нарешті Теодор). 

«Люблю місцини, які позбулися глянсу й манірності та чіпляються за якусь ідею, сподіваючись, що час мине і справдиться написане на роду» (с. 12), – зізнається героїня. Натрапивши на старого відлюдника, фотографиня спершу думає, що це і є легендарний Бойчук, проте невдовзі визнає хибність свого припущення: «Мовчазний заціпенілий старий на порозі хатини не міг бути тим, кого я шукала. Надто спокійний, надто поважний, мало не поблажливий – попри погляд, який ніби вишукував щось заховане на дні моїх ночей. Звір […] Звіряче око» – таким постає Чарлі, в котрого поза цивілізацією розвинувся тваринний інстинкт, на зміну гостинності й комунікативності увиразнилися самотність і обережність. І все ж, героїні вдається прихилити до себе сивого дивака, ба більше – через зливу останній за власним бажанням (чи покликанням!) впускає жінку на ночівлю; особлива обізнаність фотографині щодо лісового світу вражає Чарлі, поступово він розкривається, ділиться розповідями, спогадами – й тим самим ніби повертає собі людську подобу, хоч і не губить звичної обачності. Трохи «вічник» (М. Дочинець), трохи «робінзон» із помічником Любком-псом (таким собі «п’ятницею»)… Героїня завдяки своїй професійній навичці фотомайстрині «наводити фокус» уміє виокремлювати деталі, акцентувати миті, є добрим психологом, а головне (що важливо!) – вдячним слухачем… «Люблю розповіді, люблю, коли переповідають своє життя від самого початку – кожен його вибрик, кожен закрут підіймається з глибин часу, і, коли минає шістдесят, вісімдесят років, людина виявляється такою ж, із тими самими поглядом, руками, манерою повідомляти, що живеться добре або погано» (с. 18). Хоча особлива приязнь Любка до незнайомки й навпаки достоту бентежить Чарлі, бо, либонь, підсвідомо він відчуває, що його ізольованість зруйновано, самітництво подолано, що хтось чужий перейшов його кордон і втрутився в його світ…

Згодом виявляється, що ця лісова зона дає прихисток іншим подібним відлюдникам. Дещо молодший за Чарлі Том артикульований цілковитою протилежністю першому за темпераментом, але їх єднає свобода. А згодом – і прихована симпатія до незнайомки. Остання відчуває свою силу як фотографині над сивими відлюдьками: «Найзатятіший старий медом потече, коли побачить мене удруге. Мої триніжка, «Віста» з міхом та чорна завіса. Я роблю фото під старовину (відомо, що саме чорно-білі світлини є більш ефектними; зберігають справжність, увиразнюють портретні деталі. – Г. К.-С.). Домагаюся чіткості кожної лінії і чистоти світла; тішуся неквапливістю церемоніалу» (с. 25). 

Авторка використовує «ефект шоку», бо ще в першому розділі і фотографиня-наратор, і читач переконуються у смерті Бойчука. Отже, що далі – припинення мандрів, осягнення марності пошуків… І все ж, героїня має сумніви щодо могили – чи справді тут похована Легенда, мета її проекту, живий свідок Катастрофи… Але знає точно, що повернеться знову…

У 2-й частині роль наратора виконуватиме Бруно; тепер звучатиме його голос як домінанта. А відтак, уже тут матиме місце характеристика попередньої розповідачки вустами інших. Вдвічі молодший за Чарлі й Тома, Бруно давно вчащає до них, а отже, йому відомо дещо більше, ніж фотографині. І передовсім йому відома угода про смерть між сивими братчиками. «Старі не дозволили б одному з них розчинитись у болю й самозневазі, зануривши погляд у небо» (с. 31). Але сумнівів щодо природності смерті Бойчука Бруно не має, тим паче що знав того особисто. І саме Бойчук був найвимовнішим (із трьох) відлюдником, бо міг зникати у своїй хижі на тривалий час. Навіщо? Творити мистецтво – «дивне бачення світу, що розчиняється у здушеному зойку» (с. 41). Портрет легендарного старого нагадує Вічника (з книг М. Дочинця), Ореста Хо Ші (мислителя з творів Є. Стеблівського), мольфара: «Високий, кремезний старий із густими розкошланими бровами, у картатій сорочці та цупких джинсах «Біґ Білл» повністю відповідав уявленню про лісовиків. […] він пізнав світ, і на долю його припало більше, ніж переживає звичайна людина» (с. 36 – 37). І далі: «Здавалося, ніби Теда створено для вічного життя – він не міг померти у власному ліжку, як інші, не залишивши жодного сліду, крім занімілого димаря!» (с. 39). 

Самітники не бояться смерті, бо звикли до її присутності, по-англійськи обговорюють її, як погоду, ба більше – жартують із нею, вважають нікчемною та дріб’язковою. Адже не йдеться про фінальну крапку, а лише про перехід до іншого буття – істинного та неперебутнього. Тим-то перспектива дружньої допомоги щодо відходу в далекі засвіти не сприймається побратимами як щось гріховне й «антибоже». «Таку коробку (зі стрихніном. – Г. К.-С.) мав кожен – якщо коли-небудь допомога таки знадобиться, кожен знав, де коробка товариша» (с. 33). 

«Я вважав себе жорстоким, думав, що витримаю, проте коли старі взялися обговорювати власну смерть, ніби йшлося про мале діло або розчавлену вошу – відчув, як занило серце» – зізнається Бруно. І ще один витяг із тексту: «Щойно старі згадують про смерть – вона відразу з’являється, втручається в теревені, комизиться, хоче, щоб усі слухали тільки її, але вони осікають її, кепкують, іноді й ображають, відсилають геть, – і вона, мов слухняний цуцик, чимчикує до закутку мовчки жвакати кістку» (с. 73). 

Що ж до аскетизму, то про випадковість далебі не йдеться. Це був свідомий вибір кожного, ба більше – мрія, внутрішній порив, питоме тяжіння, карма… Так, Чарлі має сім’ю, роботу, але снить лісом, бо лише тут «усвідомлював свою силу, широко вдихав світ, осягав свою належність до всемогутнього Всесвіту» (с. 33). І далі: «З віком він усе частіше повертався до мрії померти в лісі, мов звір, без плачів і сумних гримас  – нічого, лише лісова тиша вітає одне зі своїх створінь, яке вирушає до манів бобрів, горностаїв, норок, лисиць та рисей – своїх справжніх друзів» (с. 34). Та раптом – невиліковна недуга, невтішні прогнози лікарів, марне очікування смерті в ізоляції від соціуму… Ця «межова ситуація» стає викликом собі і світові, поштовхом до нового життя – відповідно до мрії, ідеї «сродної праці» (за Гр. Сковородою). Зниклий для цивілізації, Чарлі знаходить себе Тут… Що ж до Тома, то він «пережив усе, що тільки можна», був перевізником золота, пияком, але остаточного зв’язку з минулим не втратив: щось суєтне лишається в ньому, занедбаність оселі свідчить про дисгармонію у світі внутрішньому, а зоровий дисонанс цю рису неабияк увиразнює («з очима, кожне з яких жило власним життям – одне непорушне, а друге норовливе, немов лошак», с. 20 – 21). І Бруно добре знає: «ока, яке, мов яструб, стежило за співрозмовником, варто було остерігатися» (с. 31). Легендарний і найстарший Бойчук позиціонований «зламаним створінням», «незагоєною раною»: таємниця його Долі й Душі розкривається згодом. «Утрьох вони утворювали компанію, яка планувала простір так, щоб кожен почувався єдиним на цілій планеті» (с. 35). Осібне (острівне) буття, окремий побут – і живі зустрічі як право на реалізацію «екзистенційної комунікації» (місцина цьому всіляко сприяла). «Вони почувалися так, ніби замели за собою сліди» (с. 38) – трійко диваків, що назавше перервали свої сув’язі з цивілізацією. І просто «разом (читаймо: синхронно в часі, попри різницю у віці, і просторі – Г. К.-С.) старілися, доходили Великого Віку» (с. 34). 

Зауважимо, що не лише фотографиня, а й Бруно прагне розгадати загадку Бойчука – «хлопчика, який блукав серед вогнищ-руїн», «зрілого мужа, що втік від примар до лісу», «одного з останніх свідків Великих Пожогів у Метісоні 1916 року». 

3-й наратор Стів (з однойменного розділу) – управитель готелю, котрий наближений до реального світу; за оцінкою Бруно – «повне розчарування, людина, яка не знає ні гонору, ні амбіцій» (с. 36). Утім, і для нього (Стіва) Бойчук є феноменом: «Тед був зразком, натхненником для всіх нас, душею цих місць – ми всі захоплювалися Тедом. […] Коли його побачив ліванець, то зрозумів, що залізниця в цей край не проляже. Місце, в якому облаштувався містер Бойчук, – прокляте» (с. 55). На тлі відчуженої, відособленої лісової місцини готель як вияв цивілізації є вельми непривабливим, позбавленим сенсу, адже має «вигляд безглуздої велетенської будівлі посеред безвісті». Абсурдним є навіть шлях до нього. 

Намагаючись розгадати таємницю Бойчука, фотографиня не підозрює, що доля приведе її до загадкової пані – Ґертруди з новим поетичним іменем «Марі-Денеж». На тлі Катастрофи Великих Пожогів історія сивої пані теж є Катастрофою (66 років з 82-х у божевільні!); ізольованість від світу, соціуму, самотність не були її власним вибором – це стало рішенням її брата – батька Бруно. Тож племінник намагається спокутувати татів гріх, подарувавши свободу тітці, про існування якої дізнався вже по смерті батька. Тим паче, що «стара була єдиною подібною до Бруно істотою, єдиною мешканкою його планети, а Бруно – о, він просто обожнює рідкісні екземпляри!» (с. 52). Навіть відлюдникам сива незнайомка видається дивною і дикою, але її легка, ефірна статура не лишає байдужим нікого, більше того, єднає всіх і злагоджує, кооперуючи в «озерну громаду». «До родини начебто вперше прибуло новонароджене немовля – дивна втіха сповнила громаду» (с. 87); ба навіть ущухають розмови про смерть: «Смерть стала нецікавою – про неї не говорили, навіть не думали – адже поруч постало нове життя, яке напинало крила» (с. 88). Діагноз Ґертруди викликає сумніви, адже досконалий текст у випадково знайденому давньому листі до батька Бруно не міг бути писаний психічнохворою: «[…] бездоганною мовою – жодної орфографічної помилки, довершений синтаксис. Філігранне письмо. Вишукане, граційне – прегарні завитки та сміливі риски. І все це – рукою жінки, замкненої на шістнадцять років» (с. 49 – 50). 

Лише познайомивши читачів зі свідками, авторка ретроспективно повертається до Катастрофи, що зумовила згарища та руїни («Великі Пожоги»). Вогонь артикульований творцем Апокаліпсису, владним і непримиренним, богом-громовержцем, нещадним руйнівником, демоном, змієм-драконом… «Пояснити примхи вогню неможливо. Він дістається найвищих точок, вгризається в небесну блакить, розстеляється із загрозливим риком і свистом, спухає, кидається, мов войовничий бог, на живе, перестрибує річки, скочується до заповнених водою ярів, пожадливо поглинає торфовища […] Вогонь – незбагненний. Набираючи сили, він не кориться нікому» (с. 60). І все ж, знищуючи все довкола, Вогонь милує дітей… Але травма від побаченого й пережитого «кінця світу» з часом не маліє… Жоден психолог не годен допомогти. 

Вишукуючи свідків Катастрофи, розпитуючи їх, чуючи їхні моторошні розповіді, фотографиня відчуває, як Великі Пожоги стають частиною її долі, душі, її світу, її історії… І навпаки – вона почувається частиною Їх, вростає в Них душею і тілом, вчуває глибинні опіки (либонь, як і авторка роману)… 

«Великі Пожоги мали власних героїв і мучеників. Бойчук не належав ні до тих, ні до інших, а проте з’являвся у розповідях всіх уцілілих, навіть тих, хто не знав його особисто і ніколи не бачив – а отже, точного свідчення дати не міг. Ед, Тед або Едвард Бойчук – ім’я мало хто пам’ятав – був міфічним героєм Пожогів. Хлопчик, який ішов крізь дим руїн» (с. 61 – 62). 

«Того гарячого ранку 29 липня 1916 року йому було лише чотирнадцять. Серйозний, неговіркий, працьовитий хлопчина» (с. 62), – пише авторка мемуарним почерком. Далі переповідає спогади, версії людей, прокреслюючи тим самим маршрут Бойчука – видимого, але невловимого, тілесного, але безсмертного, яснозорого, але осліплого від вогню… 

«Він навпомацки рухався серед диму і праху. Вкритий сажею та саднами, він, проте, видався їм жвавим. Голий по пояс. […] очі, вкриті мереживом червоних судин, відсутній погляд, і зрозуміли, що хлопець осліп. 

А він продовжував шлях, ніби нічого не чув, ніби ступав у слід самого Бога […] ішов, мовби невагомо ступаючи по гігантських слідах» (с. 64). 

Фотографиня вірить, що саме Любов рятує Бойчука, надихає його, окрилює і дарує життя… Не зрікаючись своєї віри, свого припущення, їй таки вдається дошукатися правди… А саме, доказів своєї гіпотези… І поступово міф про Бойчука оживає, набуває чітких обрисів…

Хоча дехто приписував хлопцеві синдром божевілля («приглушений вогнем»), однак шукачка відкидала подібні діагнози. Як фотограф прагне пізнати таємницю «відсутнього погляду» Бойчука: «чи вдасться зафіксувати цей погляд на плівці? Ті, кому пощастило знати його старим, стверджували, що неможливо побачити щось у Тедових очах. Це ніби читати ще не написану книгу. Важко здогадатись, про що може йтися на сторінках, яких іще не існує» (с. 69). Бо, зрештою, коли тіла людей літнього віку руйнуються, тільки очі зберігають «історії їхніх життів». 

Лише тут (у розділі «Великі Пожоги») розкривається суть метафори, покладеної в основу назви роману, – «Дощило птахами». Мініатюрна загадкова очевидиця, фото якої шукачка не зробила і про що, зрештою, потім дуже жалкувала, бо кадр був би неймовірним у своїй красі та неповторності («в кутиках очей старої вилискувало рожеве світло», с. 71), поетично й образно живописує Катастрофу – тим самим в уяві реципієнта ці картини фільмуються й записуються в пам’яті: «Дощило птахами […] Коли піднявся вітер і затягнув небо попоною чорного диму, повітря розрідилось, жар та дим унеможливили дихання і людям, і птахам, тож вони справжнім дощем падали нам під ноги […] Коли полум’я досягло небес, […] нам видалося, ніби пливемо дном вогненного океану» (с. 71). Єдине, що дізналася фотографиня про цю пані, так це її вік – 102 роки. 

Процес пошуку очевидців Великих Пожогів, зустрічі з ними, спроби розкодувати таємницю Бойчука – усе це продукує внутрішні метаморфози фотографині. Вона відчуває, що зроджується любов до старості як останнього прихистку свободи, уособлення самотності. Попри звістку про смерть останнього (ба більше – ключового!) свідка Катастрофи шукачка далебі не шкодує про витрачений час, важкі митарства в безлюдні місцини – навпаки усвідомлює, що давно подолала кордони репортажного формату, що зріднилася з цим світом відлюдників. Надто коли в громаді з’являється тітка Бруно – Марі-Денеж (із франц. «Марі зі снігів»). Тоді і безіменна фотографиня отримує поетичне ім’я – Анж-Еме (із франц. «Любий янгол»). Цим іменем наділяє шукачку старенька, ніби впізнавши в ній давню споріднену душу (розділ «Озерна громада»). 

Невагомість Марі-Денеж набуває реальності в ті моменти, коли вона відчуває втрату власного тіла. Спів (ніжний і водночас жахний) є її звичним і чарівним спасінням – і тіло повертається. Звичним, але не єдиним. Бо саме тут, у лісі, Марі-Денеж знаходить живого рятівника – Чарлі, котрий «міцно тримав її біля землі», що «став її силою, її вагою, її земним тяжінням» (с. 130). І поступово (з розділу «Третє життя Чарлі») стартує справжня історія Кохання, на яке ще на початку роману натякає авторка, проте просить зачекати. Антиподи за зовнішніми і внутрішніми портретними, фізичними та психологічними, біографічними та світоглядними характеристиками, вони, як Інь і Янь, генерують єдність, ціле, коло: «Тендітна, маленька Марі-Денеж, подібна до пташки, що її несе вітер ляку, і він – масивний, повільний, важкий, ніби гранітний блок, якого не зрушити з місця» (с. 93). 

На відміну від лісових самітників, Марі-Денеж відчуває панічні атаки в одинокій оселі – хай навіть із добре облаштованим побутом, котом (тоді, як звичним для громади є пес). Перенаситившись ізоляцією, вона воліє мати життя наповнене, аби компенсувати (точніше – надолужити!) 66 років вимушеного «вигнання» й відчуження. «Марі-Денеж незламно налаштована прожити все, до останньої миті, і її дратувало, глибоко ображало те, що в неї украли життя» (с. 90). 

Напрочуд люта зима особливим чином згуртовує «озерну громаду, що зіщулилася на самому денці страшенних морозів» (с. 90), і генерує відродження Марі-Денеж: нарешті вгасають «пісні-монологи, від яких гусла кров». І Чарлі розпочинає «третє життя», де, окрім його «Я», є ще одне, інше «Я», а разом вони дорівнюють «Ми»… Звідси – нова історія «Чарлі – Марі-Денеж»… 

«Спочатку мені здалося, ніби хтось інший оселився в мені – скажімо, янгол, ніби якась небесна істота заволоділа тілом, і я вирішила, що злечу. Ні, не панікувала. Здавалося, що це насправжки і не насправжки водночас. Наче у грі. […] І вони замкнули мене. Я мала шістнадцять років. […] Нині немає ані чужої присутності, ні янголів, ані істот з іншого боку – є лише я і відчуття порожнечі» (с. 94) – звіряється Марі-Денеж, поступово впускаючи Чарлі у своє життя, вперше озвучуючи своє минуле, відкриваючи свій світ… Так минає зима.

Весна приносить нові відкриття («Довгокосі юнки»). Йдеться і про плантації з марихуаною, і про малярську спадщину Бойчука… Саме Марі-Денеж з особливою точністю й тонкістю інтерпретує авангард Теда. Школа божевільні далася взнаки – і загострила відчуття. І все ж, «третє око» не може бути набутим – лише вродженим. І в Марі-Денеж воно було пильним, як яструбине око Тома. 367 полотен – на дещицю більше за кількість днів у році… І всі – Тедова психотерапія. 6 днів блукань крізь вогняні бархани й руїни, дим і попелища… «[…] хронологія спогадів його не обходила: він малював, аби позбутися пам’яті, ідеалізувати її» (с. 103). Гра кольорів, відтінків, штрихів, мазків… Здорове, буденне око не вдатне вловити, розпізнати, інтерпретувати… Лише божевільне і творче… Звідси – тандем Марі-Денеж і Анж-Еме у прочитанні живопису Бойчука (до речі, суголосся звуків, надто приголосних, у цих двох поетичних іменах не видається нам випадковим!). 

Запізнє (чи ні?) кохання Чарлі і Марі-Денеж (з відверто еротичними епізодами) – не єдина любовна лінія в романі. Гіпотеза фотографині про кохання Бойчука як його рушійну силу таки поступово здобуває ґрунт під ногами, пояснюючи тим самим назву розділу. Довгокосі юнки – красуні-близнючки Полсон. Саме їм присвятив Бойчук 32 полотна. І в одному з портретів Анж-Еме впізнає стареньку пані з Гай-Парку, що словесно живописала, як дощило птахами… 

Розділ «Колекція нездійснених любовних зв’язків» знайомить фотографиню й читача з мотивами листування (близнючки Енджи і Марджи Полсон – Бойчук), що більш-менш окреслюють драматичну історію кохання, розкривають Таємницю Бойчука, розкодовують його полотна… Катастрофа Любові увиразнює Катастрофу Великих Пожогів і навпаки. І все ж, свій простір є недоторканним для інших, проникнення на чужу територію вимагає санкцій… Інакше – то протизаконне вторгнення, злочин… Як почуватиметься Анж-Еме, коли читатиме без дозволу чужі листи, хай навіть один із адресатів – головний об’єкт її дослідження, що вже в далеких засвітах… Як охарактеризує музейницю, котра впродовж усього свого життя колекціонувала любовні драми… Чи інтерес до чужої катастрофи є свідченням власної? 

Здається, що кохання Чарлі й Марі-Денеж відшкодовує, надолужує втрачене Бойчуком: «Обіцяю: я цілуватиму тебе стільки, скільки схочеш, ти отримаєш всі згаяні поцілунки, мільйони цілунків, мільярди, трильйони пестощів!» (с. 122) – Чарлі до Марі-Денеж. Ось тільки остання має сумніви щодо закоханості Бойчука, більше того, в цім аспекті вона вельми категорична й на подив багатослівна: «Чоловік, який носив у собі такі жахіття, який до нестями живився ними, кохати не міг. Страждання, оселившись у комусь, не залишає місця для іншого» (с. 124). 

Підготовчий етап фотографині до виставки (полотна + світлини) є ключовим у розділі «Самотній вовк серед ночі»; наприкінці видається символічним епізод із вовчим виттям, коли члени «озерної громади» усвідомлюють, що зникнення картин остаточно скасує присутність Бойчука між ними. Ностальгійний пафос є логічним, бо так «озерна громада» ніби прощається з товариством у звичному, повному складі. 

Розкодувавши драму Бойчука, фотографиня змушена вирушати на інші пошуки в ролі детектива («Дві могилки»). Чи вдасться їй з’ясувати, хто там похований?.. Чарлі і Марі-Денеж… Чи Том і його пес Дринк… Хто вибере життя, а хто смерть? 

І все ж виставка відбудеться – попри зовнішні перешкоди й психологічні чинники («Дощило птахами» – останній розділ однойменний до назви роману, бо саме так буде пойменована виставка). Але шлях до хутору самітників для Анж-Еме стане табу. 

«Часом кортіло позбутися спогадів про могили, уявити, що друзі десь там – у гущавині, у новій хатинці, де почалося їхнє нове життя. Проте щоразу надія побачити їх живими – перед очима з’являлась полиця Чарлі, на якій не було бляшанки» (с. 149). І далі: «Ці двоє кохали одне одного так, як кохають лише у двадцять років. І відсутність бляшанки й картонки могла свідчити тільки про одне. Вони вирішили піти з життя разом – рішуче й назавжди, не залишивши слідів» (с. 149 – 150). 

У кожному разі, Любов дарує Світло, відроджує, надихає, плекає, окрилює… «Любов є… високе спонукання індивідуума до зростання і зрілості, до того, щоби стати чимось всередині себе, стати таким собі світом, стати світом усередині себе заради іншого. Це – велика, майже непомірна вимога, щось таке, що обирає нас і закликає до великого. Любов полягає в тому, що двоє усамітнюються, щоби захищати, підтримувати і радіти одне одному», – запевняв Р.-М. Рільке. Тож, можливо, є надія на щасливу історію Чарлі і Марі-Денеж (за межею лісової робінзонади, плекаючи спільну свободу на двох), а також на з’яву іншого «Я» в долі Анж-Еме?.. Адже Янгол не має губити крил, надто коли в Його імені є Любов…