Тетяна Белімова "Винуваті люди"

Люди воістину істоти спраглі до життя. На відміну від інших створінь, їм недостатньо просто бути. Вони відчувають невгамовну, навіть таки запеклу, потребу урвати від кожної секунди бодай дещицю сенсу. Свідома особистість так чи так приречена на безкінечний шлях до істини, водночас будучи єдиною, хто може творити зміст у беззмістовному потоці абсурду. Не загубитися в цих заплутаних сферах, ба ще й знайти свою соломинку, допомагає мистецтво, зокрема літературне. Книжки, наприклад, надають свідомості дивовижну можливість перебування в інших світах, адже художній твір – це завжди портал в «інше» (схоже на справдешність чи фантастичне, а проте «інше»), що визріває плодом «іншого». Ми несвідомо тягнемося до нього, бо тут таки, дещо трансформувавши думку Гегеля, можна постулювати основний шлях до самопізнання та глибинних знань.

На такі міркування мене наштовхнуло те, як новий роман Тетяни Белімової «Винуваті люди» розкриває подані чи схожі риси людської природи. Та сама спрага життя, на мою думку, – домінанта в персонажах, яка в скрутних обставинах і тяжких випробуваннях, що випали їм на долю, лише підсилюється. Увазі читача пропонують мандрівку заплутаними стежками без чіткого маршруту, орієнтирів або дороговказів довжиною у пів життя. Це путь вибору, вини та боротьби. Герої блукають шляхом до істини, кожен по-своєму, водночас істина в книжці тотожна щастю. Персонажам потрібне це щастя – своє сонце в безкраїх сутінках, тепло в байдужому холоді, а вбачають вони його найчастіше в «інших». Так люди шукають свої половики, аби стати цілими, немов у легенді про андрогінів, намагаються повернутися додому, до самих себе, як заблукалі душі. 

Мене тут цікавило питання культурно-мистецьких підвалин, а точніше явища масової сюжетної літератури та зокрема любовних романів чи пак романних любовей. Побутує думка, що «вся історія літератури – це сюжети». З викладеним судженням можна погодитися, адже саме в такій подобі являється нам образна літературна галерея, частково закарбована на архетипових, несвідомих рівнях, у культурному коді. Проте я все-таки думаю, що сюжети – це скоріш плоть літератури. Її ж історія написана «новими словами», неординарними особистостями з потужним ідіостилем. Типовий сюжетний твір зазвичай викликає в мене почуття відторгнення, адже в ньому немає художньої естетики й словесної алхімії, а ідейне підґрунтя зводиться до всім знайомих, заяложених, а отже, зайвих констант. Найчастіше це оголене тіло без належної форми, одягу та внутрішнього наповнення, а це вже соромно, вульгарно, навіть у певному сенсі по-звіриному. Хоча саме такі роботи мають велику аудиторію, викликають захват. Штука в тому, що когось може задовольнити знадний, яскравий, приємний симулякр, а хтось таки закричить, що король голий. Те, що я зараз пишу, фактично не стосується «Винуватих людей», а скоріш виражає моє ставлення до явища масової літератури в цілому, адже в рецензованому творі вартісним є далеко не тільки сюжет, що буде розкрито далі.   

Мушу також зізнатися, що дуже прохолодно ставлюся до любовних романів (NB: правильніше таки, мабуть, сказати романні любові), майже не терплю, іноді відчуваючи до них самому не зрозуміле іронічне озлоблення. Відповідно мало читаю робіт із цієї ніші, а отже, визнаю свою певну некомпетентність у подальшому аналізі. Мабуть, тут дається взнаки моя черствість і чурбацтво або ж протест. Не люблю, коли кохання заганяють в алгоритми сюжетних перипетій, до того ж у більшості своїй однотипних. Звичайно, бувають винятки. Достоєвський, наприклад, у більшості творів якого любовна лінія займає центральне місце. Так, його романи не любовні, але все ж про любов, причому в усіх її проявах – від найбуденніших до наймістичніших: ідея, сміливе посягання на синтезу людського питання, всеохопний діалог, кружляння в широкості, у безодні, заглиблення в неї з надією осягнути волю речей і людей тощо.

У романі Тетяни Белімової справді майстерно зроблений сюжет, що захоплює і не відпускає. Той випадок, коли швидше гортаєш сторінки, аби ловити нові події та подробиці. Тут також і хороша, прониклива драма, що будить в аудиторії сентиметальні пориви, творить емпатичний зв’язок із текстом і персонажами. А проте чи мало ми бачили таких трагічних ситуацій? Тим паче в українській літературі. А чи не викликають почуття дежавю традиційні для робіт любовного штибу фабульні ходи? На моє переконання, таким творам бракує тієї таки ідеї, точніше ідеї нової, а не переписаної, того, що доповнить або розвиватиме художню думку, а не тупцятиме на класиці й авторитетах, прогримить нечуваною реплікою культурного діалогу, а не розчиниться в тенденції. Можна зауважити, що в нашу епоху все вже давно було сказане, й такий настрій притаманний навіть елітарним митцям, тож не дивно, що письменники творять із готового матеріалу. Але ж можна над ним експериментувати, осучаснювати, трансформувати його, а не переказувати. До того ж ніхто не відміняв гру, що сама по собі є великим мистецтвом. Швидкий темп оповіді, необхідний для підтримування цікавості, часто не залишає часу для повноцінного розкриття характерів персонажів, тож вони блякнуть. У таких вирах почасти залишається тільки «що» й повністю зникає «як». На мій погляд, це одна з найістотніших проблем масової літератури. Зрештою вдумливе сприйняття залишить від твору тільки історію та її всесвіт симулякрів у сухому залишку. Паралельно постає дилема: бути чи не бути переспівам, і чи потрібні вони під сонцем? 

Не варто заперечувати, що іноді саме такого простору і прагне душа, навмисне і з майстерністю приготованого, до якого прикипаєш співпереживанням, який можна дощенту заполонити. У подібних роботах читачі шукають нові існування, міріади доль і вражень, виходять за межі відведених часу та можливостей, розширюють та наснажують річище свого «dasein». Мабуть, усі ми прагнемо ілюзій, проте наділених сенсом, тіней, що парадоксально вказують на денне світло в кінці печери. Тут масова література задовольняє надважливі для повноцінного існування особистості нематеріальні потреби: у неповторному досвіді та, звісно, емоціях. Зі свого боку, новий роман Тетяни Белімової у вищій мірі втілює в собі перераховані якості, спонукає людей із захватом гортати сторінки в жаданні продовження, що підтверджено словами «третіх читачів» – шанувальників відповідної літературної ніші. Не напираючи на правильність моїх суджень, та, можливо, не з усім примирившись внутрішньо, з цього моменту я намагатимуся аналізувати роман з позитивної точки, прошкрібаючись крізь свою зачерствілу оболонку до емпатичного вікна розуміння. Таки виклав очевидні речі, які, на мою думку, мали бути написані, коли йдеться про масову літературу.

Роман «Винуваті люди» насамперед про почуття й написаний із почуттям. Саме той випадок, коли в осягненні емоціо має превалювати над раціо. Філософський аналіз та естетичні шукання поступаються тут інтуїтивній проникливості, що стає головною у транслюванні ідеї. Слушно було сказано, що людина часто хоче пізнати розумом те, що необхідно відчути. Замість ґрунтовного осмислення наріжних питань, аудиторії надана можливість зануритися у чистий емоційний потік, дещо наївний, легкий, місцями логічно розмитий, хоча інакше й бути не могло у розкритті непізнаваних, плутаних душевних сфер, складних без ускладнень. Водночас саме в цій наївності та легкості цілком виявлено щирість пориву, а у певній нечіткості подачі – незаангажовану матричними, концептуальними та ідеологічними наративами ліричну свободу сприйняття, що відкриває шлях до самопізнання, рефлексивного аналізу власних почуттів крізь запропонований резонатор художнього виміру. Такий метод сприяє глибшому зануренню читача в текст.

«Винуваті люди» – твір масової літератури й не претендує на «нове слово». Він скоріш тяжіє до «нашого слова», цілком просякнутий теплом традиції, передусім української. Це можна вловити в особливій ритміці прози, чуттєвості письма, а також питомій проблематиці, ядерних образах і сюжетних фрагментах. Фабульна канва книжки мережиться мотивами й епізодами, що мають чіткі перегуки з творами «золотого фонду» національної літератури. Зі сторінок почасти відлунюють голоси українських класиків. Для текстів епохи постмодернізму це зовсім не дивина. У романі можна простежити навіть особливо притаманну їй інтертекстуальну гру. Наприклад, заголовок «Коні не винні», що ознаменовує другу частину роботи й водночас дублює назву новели Михайла Коцюбинського, або обігрування «Причинної» Тараса Шевченка, що зокрема покликане натякнути на внутрішній стан головної героїні, глибоко заховані, проте від того не менш болючі, душевні травми. Досить відчутна сентиментальна тональність моментами навіює проникливі рядки Григорія Квітки-Основ’яненка. Можна згадати й про те, що головні герої роману – тезки Марусі й Василя зі славнозвісної повісті «Маруся», та й між долями обох пар помітно чимало дотикових точок. 

Загалом любовна історія, що паралельно розкриває проблеми класової нерівності, мезальянсу, ланцюгів суспільної думки й інші тому подібні, є однією з найбільш поширених і затребуваних моделей в українській літературній традиції. Тож «Винуваті люди», продовжуючи художні шукання в поданих сферах, долучаються до багатоголосого сонму, що сягає глибин народної творчості й висот майстерного авторського слова. Тут проявлена широка мережа діалогічних зв’язків, які розгалужуються від, скажімо, «Наталки Полтавки» Івана Котляревського до «Жалю» Лесі Українки. З останнім рецензований роман поєднує також увага до деталей. Звісно, Тетяна Белімова не надає їм настільки валідного значення й не виводить предмети у ядро твору, як це робить Леся Українка, проте, наприклад, Марусин томик «Кобзаря» можна було б зіставити з канапкою чи статуеткою із «Жалю», хоча він і перебуває на периферії. 

Привертає увагу потужний зв’язок «Винуватих людей» із фольклором. Твір рясно здобрений народною мудрістю, відчуттям світу, прикметами, описами звичаїв. Органічно вплетено в текст також розмаїття прислів’їв, до речі, не лише українських. Палітра художніх засобів письменниці, можливо, не найоригінальніша, проте вирізняється яскравою образністю й позначена певною архетиповістю, ніби її джерело – «наша дума, наша пісня». 

Найпривабливішою чеснотою роману, напевно, можна назвати його мову. Тетяна Белімова справді плекає слово, зазирає в його «пишні яри», вслухається у звучання. Відчутна рука філолога. Персонажі говорять живо. Реалістичності додає застосування російської та польської, суржику, водночас умотивованого й чітко виділеного на фоні чистої літературної мови. Звісно, не обійшлося без ґанджів у вигляді тавтологій і росіянізмів (мова саме про випадкові), вони впадатимуть в око скоріш при «фаховому», прискіпливому прочитанні. Не можу також оминути дописи «тра-та-та…» замість реплік в окремих місцях (ідеться про редукцію лайки). Не вважаю їх блюзнірським переступом літературної етики, навіть вбачаю тут сміливе рішення, однак воно щонайменше невигадливе.

Роман «Винуваті люди», як вже було сказано, може стати для читачів резонатором, що акумулює енергію для пізнання власного Я. Аби він якісно працював, потрібен заряд, поштовх, який переважно викликають рушієм сильного емоційного впливу та зацікавлення. З цим аспектом у твору все гаразд, адже він побудований так, що герої перебувають у стані майже перманентної «межової ситуації». Авторці вдається тримати напругу, підвищувати її градус на шляху до розв’язки та максимально уникати зупинок і відступів, відповідно вправно підживлюючи цікавість аудиторії. Проте іноді така шалена динаміка історії не йде їй на користь. Великі подієві шматки й часточки побічних сюжетних ліній доводиться відкидати, а флешбеки та переповідання пожирають багато змісту, простору для поглибленого розкриття характерів. Із цієї ж причини переказування почасти заміщає діалог, який міг би зробити образи персонажів більш виразними. Тут спрацьовує класична палиця з двома кінцями. Необхідна також міметичність для витворення асоціативного ряду й пізнання себе через інших та інше. У романі читач натрапляє на знайомі йому проблеми, спостерігає за персонажами, яких легко зіставити із собою. 

Якщо детальніше розглянути героїв, помітно, що авторка розкриває їхні характери переважно з позиції внутрішніх переживань, намагається писати не лики, а відчуття, портрети душі. Вона не копирсається в корінні, першопричинах того чи того почуття, лишаючи тільки ниточки, за якими читач може пробувати розплутувати клубки самотужки. Однак до того як прописані персонажі можна зробити деякі зауваги. Насамперед це стосується другорядних обличь, у зображенні котрих проступає певний схематизм, ніби показано не індивіда, а тип. Характери почасти вибудовуються навколо однієї визначальної, іноді гіпертрофованої риси. Як наслідок їм не стає глибини. Можна також зауважити певну подібність героїв книжки із шаховими фігурами, себто вони теж білі або чорні, з менш або більш загущеною барвою. У такій ситуації для письменника є великий ризик перетворити свій твір на партію, можливо продуману, захопливу, проте фіктивну, награну, коли персонажі-муляжі виконують дії-ходи. Відтак втрачається всяка життєподібність, адже особистість не розміняти й не пожертвувати як пішака, її поведінка не вкладається в рамки певних функцій і стратегій. Людська природа дуалістична, неоднозначна, й важливо показати цю рису, аби перед читачем постали живі суб’єкти, а не картонні макети – ілюстрації видів гомо сапіенсів. Тетяні Белімовій вдається уникнути однобокої, шаблонової подачі й продемонструвати суперечливість персонажів завдяки окремим штрихам або рішенням, проте іноді помітне балансування на грані чорно-білих крайнощів.   

Цю проблему чітко проілюструє порівняння протиборчих героїнь: Марусі та Зосії. З одного боку, добра, вродлива, розумна дівчина, над чиїми чеснотами, як то кажуть, усі зірки зійшлися. Вона українка простого походження, проте не запишалася на панській нозі, ба більше, залишилася чуйною, смиренною, богобоязливою, співчутливою, працьовитою та всіляко привабливою, вивищеною. Хіба це не янгол у плоті? Дівчину навіть прямо порівнюють із цим неземним створінням. Проте від непорочного ідеалу її відділили, як би це не парадоксально звучало, палкі почуття, які вона не змогла приборкати. Готовність піти на зраду та заборонена пристрасть таки виявляють у ній слабкості мирянки. 

З другого боку, честолюбна, пихата жінка з кепським норовом, до того ж польська шляхтянка (себто чужа, пригноблювачка). Вона отримує задоволення від капризів та знущань, а невинно-жалісливий образ головного об’єкту її збиткування ще чіткіше відтіняє зловісніть кровопивці. Що там казати, якщо в одному з епізодів сама темрява ніби зичить персонажці сил і рішучості для злодіянь. Додати сюди її не найпрекраснішу зовнішність і дефекти голосу й матимемо пристойного ситха, що представляє темний бік сили, абсолютне зло. Водночас авторка наводить причини зіпсованості Зосії, що криються у злому жарті долі, неповноцінності, що озлобила жінку. Крім того письменниця демонструє те, як персонажка вміє любити своїх рідних, а отже, й у неї глибоко всередині залишається місце для тепла та ласки.  

Так що ж врешті можна почути в романі «Винуваті люди», якою може промовлятися його внутрішня подоба? Для того щоб відповісти, достатньо поглянути на заголовок, справді вдало підібраний авторкою як ідейна квінтесенція твору, ключ до декодування магістральних, наскрізних змислів. Ядром роботи в цілому є саме людина як така, у відриві від усіляких визначень та інтерпретацій. Попри численні її поразки, текст усе ж наскрізно просякнутий гуманістичним переконанням. У ньому ми не побачимо фундаментального дослідження нашої природи, психології, сердець, препарування душі, проте матимемо шанс відчути ці неосяжні начала безпосередньо у життєплині. Поза прямим заглибленням у концепції філософії Тетяна Белімова шукає відповідь на головне її питання: «Що таке людина?» – ставлячи категорію людяності на одну із визначальних позицій у своєму творі. Фокусний простір роману – це внутрішній мікрокосм особистості та локальний, побутовий вимір, однак саме з них письменниця виводить глобальні закономірності життя соціуму й у соціумі. 

Однією з таких вічних супутниць людства є вина, що містить у собі найбільшу чашу горя й неправди нашого роду, адже ці лиха майже завжди бувають заподіяні кимось. У романі саме хитросплетіння провин, непрощених образ і злоби затуляють від героїв заповітне щастя. І немає нікого абсолютно правого, і всі не безгрішні. Одна кривда тягне за собою іншу, страждання породжують страждання, кров змивається кров’ю і так без кінця. 

Авторка зображує ретязі вини, її своєрідну ланцюгову реакцію, де остаточну послідовність заплутаних ланок не можливо визначити. У такий спосіб Тетяна Белімова розвиває ідею «колективної вини», розкриту, зокрема, у творчості Достоєвського. Його перу належить фраза «всі перед усіма винні». У цих словах велика правда, адже, не беручи до уваги релігійний контекст сказаного, провину справді можна знайти в усіх і в усьому аж до абсурдного. Скажімо, убивця винен у смерті чоловіка, але водночас хтось інший створив умови, що підштовхнули того до злочину, можливо, й сам покійник своєю бездіяльністю, а в тих інших свої винуватці знайдуться і так далі. Єдиний порятунок (за Достоєвським) криється у всезагальному прийнятті колективної вини, за якого кожен візьме на себе всі гріхи інших і тільки так зможе пізнати божественну благодать, Того, хто є істиною. Ми ж натомість тільки продовжуємо коло вини диявольськими ритуалами пошуків цапа відбувайла. Саме це замкнуте коло, з якого намагаються вирватися головні герої, стає одним із центральних образів книжки. 

Світ, просякнутий байдужістю, відучує людей тягнутися одне до одного, руйнувати бар’єри, вибачатися. Якщо вони й роблять це, то занадто пізно. Ворожнеча, інтриги, що для багатьох стають невід’ємною частиною повсякдення, накладають на тих, хто їм піддався, відбиток звіриної люті, злопам’ятства, настільки глибокий, що зняти таку печать можна хіба одним із великих таїнств: народження чи смерті.

Можна також зчитати в назві досить прозорий натяк на первородний гріх і його вину, що покоління проносять крізь віки. Зокрема, навіть заборонене кохання головних героїв є його відголоском. Гріх у крові, у ДНК, на розімлілих вустах, у заповітних бажаннях – ось істинний Князь Землі чи, принаймні, роду людського. Але суперечлива наша природа ніколи не є одностайною. Кожна медаль має обернений бік. Той таки вогонь пристрасті може як спепелити до тла, так і зігріти, розпалити життєву енергію, як руйнувати, так і творити. До слова, головна героїня роману робить висновок, що «пристрасть – це і є життя, найвищий і найглибший його прояв».

У контексті Марусі неможливо оминути «жіноче питання» – важливий аспект проблематики роману. Авторка досить точно, без зайвого пафосу відтворює місце й становище жінки в умовах патріархального суспільства. 

На початку твору дівчина рефренно порівнюється із лялькою, постає саме такою скутою, вітринною, дитяче-безпомічною, маріонеткою в руках інших. Чоловіки роблять із нею що хочуть, адже вона, як чесна жінка, живе за порядками епохи, ба навіть не знає, що може бути інакше. Але з часом її характер міцнішає, вона все сміливіше відстоює своє право й незалежність особистості, а головне – щастя, адже, в погоні за іншим, класичні борчині-жінки зовсім забувають про нього. Марусю зображено без гіпертрофованих рис всенезалежної, залізної леді, валькірії, суворої, гордої служительки ідеалів, якими часто постають типові літературні феміністки. Вона наближена скоріш до канонічного християнського образу жінки: лагідної берегині домашнього вогнища, мучениці, самовідданої мами, що водночас не зводиться в розряд непорочних «Беатріче», не позбавлена жаги до волі. Отже, маємо особистість на межі емансипаційного прогресизму та жертовного, ідилічного образу Сольвейг, що вічно чекає і вічно любить. До питання рівності додам, що авторка самим вищим актом кохання заперечує вторинність жінки.

«Винуваті люди» – справді благодатний ґрунт для фемінної критики, вартує детального аналізу крізь її призму. Але нехай цим займаються ті, хто ставить питання ґендеру на перші позиції у визначенні природи, сутнісних якостей, специфіки твору. Я ж не тяжію до подібних розрізнень, та й не вважаю себе компетентним у цій царині. Хоча фемінне начало чітко помітне навіть у самій манері письма авторки, її поглядові на окремі події. Ураховуючи все це, думаю, що жіночу частину аудиторії новий твір Тетяни Белімової точно не залишить байдужими.   

«Винуваті люди» – найперше романтична проза, любовний роман. Тут бачимо навіть не трикутники, а многокутники стосунків, що захоплять шанувальників гостросюжетних перипетій. Хоча твір може порадувати також любителів історичної літератури, адже тлом його подій є межа ХІХ і ХХ століть – великий рубіж, у якому вже виношувався майбутній крах усталених порядків і цінностей. За персонажами книжки цілком можна було б каталогізувати добу в тогочасній Україні, відтворити її суспільну панораму з усіма соціальними прошарками, етносами й рисами їхньої ментальності, завжди притаманною нашій країні мультикультурністю. На цьому ж фоні авторка демонструє тотальну роль ієрархічної драбини, що навіть замінила у свідомості деяких персонажів модель життя, цілком заполонила думки, показує «хазяйське колесо» капіталу й наруги, що безупинно чавить людські долі. 

Тут з’являється побічна сюжетна лінія, що ілюструє зародження нової утопічної ідеї, жевріння «іскр» (від назви революційної газети «Іскра»), які згодом переростуть у море багряного полум’я. Головне для простих людей в цьому задумі – назавжди зламати драбину, розколоти ненависний обруч колеса найпростішим шляхом – криваво-революційним. Щоправда цей етап у романі ще тільки назріває, уже жахаючи людей своїми передвісними, безпринципними уроками, руйнуючи до основ орієнтири, крокуючи по головах і переступаючи через закон і благодать, правди і неправди, заради великої мрії всесвітнього урівнення й процвітання, якій так і не судилося збутися. Хаос новонароджених химер довершила страшна пошесть Першої світової війни, що заскочила героїв зненацька, остаточно позбавила їх усілякої опори.   

Як же бути без опори? Де її шукати? Оскар Уайльд відзначав, що «у житті немає нічого складного. Це ми складні. Життя – проста штука, і в ній чим простіше, тим правильніше.» У «Винуватих людях» Тетяна Белімова робить акценти саме на звичайних речах, емоціях, побутових ситуаціях, повсякденні, за якими вбачає глибину дрібних радостей і великої науки буття. У книжці ми спостерігаємо за маленькими людьми, загубленими у суперпозиціях власної долі та глобальних тенденціях, що самохітно чи проти волі змінюють світ до непізнаваності. Як остаточно не втратити себе в таких умовах? Врешті письменниця зупиняється на простій синтезі: любов – найбільше благо, у ньому порятунок, указує на просту опору сім’ї. До банального легко, чи не так? Але наскільки ж усе-таки правильно…