Валерія "Нава" Суботіна «Полон»

Валерія «Нава» Суботіна – українська військовослужбовиця, пресофіцер бригади «Азов», захисниця Маріуполя та Азовсталі. Вона одинадцять місяців провела в російському полоні. Після обміну повернулася в Україну та написала книжку спогадів про своє перебування у російському полоні. 

Після прочитання книжки в мене виникла одна головніша думка. Не впевнений, що цю книжку можна зараз включати до шкільної програми. Книжка достатньо травматична, хоча не настільки як багато інших класичних творів із шкільної програми. В ній трапляються матюки, хоча і це можна виправити. Із третім аргументом складніше, а саме ця війна ще йде, до завершення далеко і навряд чи доцільно щось, що остаточно не закінчилося, «увіковічувати» у шкільній програмі. Але після того, як війна завершиться, то до цієї ідеї варто було б повернутися. Наразі ж цю книгу і схожі на неї за державний кошт варто було б закупити і розіслати по бібліотеках. Чому я так вважаю, поясню нижче.

Важко передати, що вражає найбільше у цій розповіді, адже вона багато про що окрім нестерпних буднів перебування у застінках російських катівень.

Можливо це описи того як росіяни знущалися із українських бранців? В яких умовах вони їх утримували. В обшарпаних, сирих запліснявілих підвалах, з дірками в підлозі замість туалетів. В камерах забитих в’язнями під зав’язку, в яких і лягти ніде всім, і в яких немає циркуляції повітря, але які переповнені мишами і вошами.

Можливо це розповіді про їжу, яку їли українські в’язні? Про борщ, що складається із води, підгнилої картоплі і дещиці буряку, чи кашу, в яку кидають морожену рибу разом з кишками і всім, що там є. Але й того давали так мало, що в’язні завжди були настільки голодні, що за пів року полону скидали 20-30 кілограм ваги.

Можливо, це про постійні фізичні знущання і побиття? Про те, що змушували присідати по п’ятсот раз, відтискатися, стрибати, повторювати вправи по колу раз за разом, про те, що ходити можна було лише із високо піднятими ззаду вверх руками у напівзігнутому положенні. Про удари по голові, ребрах, ногах, спині, про забитих до смерті побратимів.

Можливо відсутність медичної допомоги? Про те, що єдиними ліками проти всього був чай.

Або моральні знущання? Тут багато про безкінечні багатогодинні допити, які супроводжувались побиттями, погрози зґвалтування і вбивства, про співи російського гімну і пісень, про заборону дивитися на вертухаїв, про відсутність найнеобхідніших предметів особистої гігієни, таких як туалетний папір, про різні ігри, такі як примушування ходити із закритими очима.

Насправді ця книжка про дві важливі речі. По-перше, вона про те, що ми з ними геть інакші. Ми і вони думають інакше і діють інакше. По-друге, вона про те, що росіяни жорстокіші за нас. І цю жорстокість не треба недооцінювати.

Ця книжка – застереження для сучасних українців і нащадків, що таке більше ніколи не має повторитися. Нава згадує у книзі один епізод, який я хочу процитувати повністю.

«В той день, коли я читала новини від окупанта, що вже зайшов у місто. На відео була дитина. Маленький хлопчик, що брав хліб з рук росіянина і радів. Так щиро, по-справжньому радів! Це був один із найжахливіших кадрів за всю цю війну. Ні, ні, зовсім не тому, що дитина бере їжу з ворожих рук. Через позиціонування – ніби росіяни прийшли і нагодували голодних мешканців міста. Похєр, що ці мешканці кілька місяців тому в основному могли дозволити собі всі бажані продукти. Що вони не просили, а купляли. Що цього всього бляха було вдосталь. А-а-а-а-а … Мені хочеться кричати, мені хочеться бити їх, поки я не зіб’ю кулаки в кров! Що вони наробили? Що вони наробили ….».

Ця книжка – застереження від того, що такі кадри можуть стати реальністю у значно більшому масштабі. І це повторитися не має.

І наостанок кілька думок, які не покидають голову після прочитання. Таке враження, що українська влада та суспільство роблять недостатньо для того, щоб Україна вистояла і вижила. Особливо влада. Наче немає розуміння, що ця війна не на роки, а на десятиліття, і що зараз дуже багато речей треба міняти кардинально, щоб вистояти і вижити, аж настільки кардинально, що більшості українців це не сподобається. Але цього розуміння немає ні у владі, ні у суспільстві. Всі намагаються пропетляти замість того, щоб всім разом братися за болісні, важкі і некомфортні зміни. Це не завдання і функції народу, це завдання влади і еліт, а вони мовчать. Ці зміни треба було починати набагато раніше, але зараз кожен тиждень затримки може аж занадто багато коштувати. Образ Бучі вже вивітрився, то треба б було їм прочитати цю книжку. А оскільки я не вірю, що навіть якби вони прочитали, то щось змінилося б, то тому й пропоную цю книжку розіслати по бібліотеках. Так буде більший ефект.