Нещодавно я на хвилі ентузіазму перечитала роман Віктора Домонтовича “Без ґрунту”. З-поміж розмаїття тем, які піднімає автор, мене найбільше зацікавив фрагмент монологу поета Арсена Петровича Витвицького у його будинку під час вечері.
Тоді старий директор музею, оповідає про голодні і страшні роки громадянської війни, коли він намагався врятувати у селах твори високого і не дуже мистецтва.
Арсен Петрович каже: “Я вже нічого не хотів. Нічого не прагнув. Я хотів тільки зрозуміти, що це: помста? віками накопичена, "шевченківська" лють народу проти панів? сліпий стихійний інстинкт руїнництва? демони глухонімії?”
Про яку шевченківську лють народу може йти мова? Помста панам? Вона відбулася, пани втекли або були вбиті. Але ми забуваємо поставити собі питання, що сталось опісля? А ось що: керована танатосом юрба приходила і на хвилі піднесення нищила все, що ми можемо назвати культурою: будинок, меблі, книжки, картини, посуд, територію довкола панської садиби. Випалювали двір до чорної землі. Що це як не Танатос українського села?
Арсен Петрович, ревний захисник села та українського народолюбства (того, що звикли називати народництвом), констатує колегам таке: “Я лежав у хаті поруч з тифозними і, лежачи, вночі, в маячневій темряві хати нарікав на народ, на село, яке заперечує все, що не є ним. Замкнути своє життя в межах села й не прийняти нічого, що є поза тином, по той бік царини й цвинтаря?.. Свідомість народу здавалась мені ґрандіозною в своїй замкненій величі. Замкненість — ось у чому я обвинувачував тоді народ”.
Але чи можемо ми говорити про замкненість села як основну причину погромів? Гадаю, ні. Найголовніше — це багатовікова, закладена в людині спрага руйнувань і смерті. Від найдавніших часів люди приходили, щоб зруйнувати і згодом побудувати нове — інше, бо своє. Про мистецьку цінність чи якість новобудов не йтиметься. Основне: прийти, випалити до чорноти старе, щоб очистити землю для себе. Але чи буде відтворено бодай щось на цих землях — питання риторичне. Арсен Петрович у контексті своєї розповіді пригадує таке:
“3 Богданом воно палило замки Вишневецьких в Лубнях і Прилуках на Лівобережжі, з Ґонтою й Залізняком ляські будинки в Гумані й Корсуні на Правобережжі. 3 Ґудзем року 905 руйнувало панські ґуральні, роялі викидало з вікон панських будинків і з Ґудзенками знов року 17 палило, з землею рівняло маєтки, економії, залізниці, містечка. Повалений на бік паровик лежав, скинений в рівчак, коло того місця, де перед тим була економія і де тепер не було нічого, окрім горбка й битої цегли”.
І це чиста правда. Бажання знищити чуже, щоб не дати йому зміцніти і стати загрозою для свого.
Чому селянські повстання відрізнялися первісною жорстокістю та стихійністю? Бо цих людей, очевидно, не стримала культура. За Фройдом, я маю на увазі культуру у найширшому понятті. Культура — це все те, що протистоїть Танатосу, бажанню руйнувати і знищувати. Нам тут ідеться про правову систему, про мораль та внутрішні цінності, про відчуття прекрасного і бачення майбутньої перспективи.
Очевидно, що українці втратили багаті мистецькі резерви через стихійні та неконтрольовані повстання селян початку 20 століття. Припустити, що відсутність повстань змогла б обернути ситуацію на краще наївно. Але факт мало- або безкультур’я українського села повинен бути визнаним одним з магістральних у проблемі втрати матеріальної пам’яті.
Усе, що зберігалося в поміщицьких будинках, бібліотеках, спальнях і залах, було безповоротно втрачено. І хоч про це не мовиться, втрачено через танатос українського села.
Здавалося б, які далекі категорії і яке сюрреальне словосполучення вони формують. Уявлення про танатос можуть бути не лише відображенні на основі пацієнтів Фройда або всесвітніх подій, прикладом може стати невелике село Піски з роману Панаса Мирного, де місцеві жителі йдуть палити зі злості панські маєтки, втрачаючи разом з тим безсмертні скарби української матеріальної культури.
Про пам’ять матеріальну як найдосконалішу і найтривкішу форму я думаю вже давно. Цінність щоденників чи старих документів визначається не лише їх мистецьким, а й історичним значенням. Усі ці речі апріорі стають доказами якогось факту або запереченням його існування. Вони також є способом збагатити українську культуру, у якій пам’ять нематеріальна займає куди більше місця. Адже людям, яким не було що передавати як предмет пам’яті залишалися оповіді і надія, що лінія оповіді не перерветься і нащадки зможуть стати частиною родинної парадигми у повній мірі.
Окрім того, великий збиток українській матеріальній пам’яті принесла росія у всіх своїх проявах: московське царство, російська імперія чи срср. Цей аспект є загальновідомим і дослідженим, а от чому втрати, принесені нами ж замовчуються поки не зрозуміло.
Я б не могла сказати, що це якась травма чи щось, за що нам соромно, ми переймаємось і тому не здатні артикулювати це. Ми просто пропускаємо повз увагу той факт, що явище танатосу у найповнішій мірі розвинулося на українському селі і дало свої плоди у вигляді сліпоти та незнання. А це як замкнене коло, з якого вирватися надзвичайно важко.